Іван Антонович Єфремов - Година Бика

І, зустрівши погляд Гріф Ріфта, котрий з докором споглядав «сигнали життя» — зелені вогники, яких лишилося всього чотири, Фай Родіс твердо мовила:

— Це неможливо, Ріфт. Утеча, відступ, називайте це як хочете, неможливі. Неможливі після того, як ми вселили надію, після того, як ця надія почала переростати у віру!..

Командир зорельота важко підвівся. Стискаючи великі кулаки, трохи горблячись, він пильно дивився в зелені очі жінки, яку не можна було не кохати. Потім він випростався, розправив груди. Усе його єство виявляло обурення.

— Проклята планета не варта й тисячної частки наших втрат. Ні до чого доброго вони ще не готові! Ми не можемо допустити такої жертви! — Ріфт вказав правицею у бік назавжди згаслих «сигналів життя».

Родіс близько підійшла до межі, що розділяла їхні проекції.

— Заспокойтеся, Гріф, — лагідно й тихо промовила вона, підводячи до нього сумне обличчя. — Ми обоє, втаємничені у знання, про яке тут і уявлення не мають, не можемо жити спокійно й бути вільними, поки існують нещасні. Чи достойно переступити поріг вищої радості, коли вся планета в інферно захлинається в морі горя? Чого варте порівняно з цим моє життя, ваше й усіх нас? Спитайтеся моїх трьох супутників!

— Я знаю, що вони скажуть, — оволодівши собою, відповів Гріф Ріфт, дивлячись повз Родіс. — Вони скажуть, що саме їхня присутність необхідна, що вона дає людям Торманса мрію і сподівання і цим об’єднує зусилля в досягненні мети.

— От ви й відповіли, Ріфт! Знаєте, чим довше ми тут, тим краще для них. При всій нашій недосконалості ми все-таки стали для них втіленням усього того, що несе людині комуністичне суспільство. Якщо ми втечемо, тоді загибель Тівіси, Тора і Гена справді буде марною. Але якщо тут згуртується колектив людей, які володіють знаннями, силою і вірою, тоді наша місія виправдана, навіть якщо ми всі загинемо.

— Легенда про сімох праведників. Але ж уся планета — не містечко, та й нас надто обмаль! — похмуро всміхнувся командир зорельота.

— Ви знову забуваєте, що з нами Земля, її знання, її образ у стереофільмах, які ви з таким успіхом демонструєте. Додайте наші лекції, і розповіді, і нас самих. Невдовзі Чеді, Вір та Евіза вирушать до міста, якщо ми з володарем дійдемо згоди.

— Таель казав вам, що чиновники Ради обурені демонстрацією фільмів? — спитав Гріф Рифт.

— Ще ні. Проте я це передбачала. Сподіваюсь владнати з володарями, щоб вони не взялися за тих, хто ці фільми дивився і дивитиметься. І не стійте, добродію, так, ніби ви задерев’яніли!

Гріф Ріфт безпорадно розвів руками, уникаючи погляду Родіс. Нараз він помітив позаду неї на стіні мальовничі контури якихось зображень: раніше їх не було. Родіс перемістила фокус екрана, а сама відступила вбік.

Уся стіна її кімнати була розмальована яскравими грубуватими фарбами Ян-Ях. Щойно завершена фреска, як одразу збагнув Гріф Ріфт, символізувала сходження з інферно.

Карколомними урвищами, допомагаючи одне одному, з останніх сил дерлися люди. Унизу, на соковитій траві, юрмилося різнорідне збіговисько, зневажливо показуючи на вкритих потом, жалюгідних і блідих скелелазів. Осторонь стояли групами впевнені у своїй вищості, дивилися вони відчужено й байдуже.

Трагічно безнадійним здавався цей підйом. Високо вгорі, майже на гребені стіни, що охоплювала привільний діл, гострим клином стирчав прискалок — остання ступінь підйому. Блакитне сяйво лилося з тіні й відбивалося у скелі. На самому краю прискал-ка, скута блискучим ланцюгом, навколішки стояла жінка, кисті її рук були сильно підтягнуті до спини третім закрутом ланцюга, який охоплював їй живіт і праве стегно. Залізні ланки врізалися в оголене тіло, злегка прикрите на спині чорною хвилею волосся.

Зв’язана, не маючи змоги простягти руки тим, хто дерся нагору, і навіть подати підбадьорливий знак, усе-таки була символом непорушної впевненості. Вона немовби сконцентрувала в собі всі радощі втіхи й надії. Скута Віра здавалась незалежною й вільною, ніби й не було жорстоких пут, смерті й страждань. Випадково чи зумисне, але Скута Віра була схожа на Чеді…

— Навіщо не тут? — засумнівався Гріф Ріфт. — Чи зрозуміють?

— Зрозуміють, — упевнено відказала Родіс, — я хочу лишити в палаці пам’ять про нас.

— Вони знищать!

— Можливо. Але до того її репродукції розійдуться по всій планеті.

— Щоразу виявляється, що ви сильніші за мене… — Ріфт, помовчавши, подивився на Родіс, немов перед розлукою.

Та схилилася до самого краю фокуса, заспокійливо й ніжно провела рукою.

— Мені стала снитись Амрія Мачен, найвища гора Азії. На гірському плато, де зарості гімалайських ялин межують із безлісим пагорбом, стоїть буддійський древній храм — притулок для подорожніх. У цьому храмі, місці відпочинку й роздумів, розташованому в підніжжі гір, що владно поривалися до неба, на світанку і в передзахідні години лунають величні гонги кольору чистого золота з танталово-мідного сплаву. Протяжні могутні звуки линуть у безмежну далину, і кожний удар довго дзвенить у навколишній тиші.

Таке ж відчуття викликають дзвіниці древніх російських храмів, відновлені й обладнані титановими дзвонами. Ці сріблясті дзвони відлунюють такими ж довгими звуками кришталево-чистого тону, який вабить здаля чарівним покликом. І нібито я пробираюся на цей поклик крізь рідкий вранішній туман сріблястого світанку… А тут світанок приносить похмуре нагадування незбутнього. І квапиться тільки час…

Родіс швидко попрощалась і вимкнула ТВФ.

У сусідній кімнаті Евіза Танет осудливо дивилася на Чеді й Вір Норіна, які вляглися, збираючись спуститися униз за межі садів Цоам, у гущавину життя столиці, як на землян, страшенно перенаселену.

— Так не годиться, Чеді, — рішуче мовила Евіза, — за кілометр буде видно земну жінку. Якщо тутешні мешканці справді погано виховані, то за вами рушить ціла юрба.

— А як же ви?

— Я не маю наміру бродити вулицями сама, як ви з Норі-ном, мене супроводжуватимуть місцеві колеги. Вони принесуть мені спеціальний одяг медика, канарково-жовтого кольору. Тому з мене досить штанів і блузки.

— Вихід єдиний, — сказав астронавігатор, — нехай Таель доставить нас, не привертаючи нічиєї уваги, до своїх друзів, і ті допоможуть нам вдягтися.

— Якщо йому дозволять, а нас відпустять, адже у палаці нічого не можна робити без спеціального дозволу. Це ми добре засвоїли, — Чеді засунула руки за поясок, відвела назад плечі й скорчила гримасу бундючної недоброзичливості, властиву усім «Змієносцям» Торманса. Вийшло так схоже, що Вір і Евіза усміхнулись, і невластивий для землян невимовний смуток, навіяний трагедією у Кін-Нан-Тені, трохи розсіявся.

Люди Ери Рук, які Зустрілися, не лякалися смерті й мужньо зустрічали неминучі незгоди життя, сповненого активної праці, веселих і сміливих розваг. Проте безглузда загибель трьох друзів на жорстокій планеті переживалась важче,