Іван Якович Франко - Борислав смiється

— Невже ж! Не може бути!

— Або я знаю, — вiдказав нiби рiвнодушно Леон, — здвигаючи плечима. — Знат-и не знаю, але кажу, що гадаю! — Його погана совiсть казала йому бачити в Германi свого заклятого ворога, i вiн вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачiв кинув iскру пiдозрiння, буцiмто весь бунт робiтницький — дiло Германа, пiдняте в тiй цiлi, щоби всiх дрiбнiших предприємцiв, а навiть i Леона самого, приперти до стiни.

— Але слухайте ж, що далi було. Iду я собi гостинцем, аж ту менi назустрiч цiла юрба тих голодранцiв. «Куди?» — питають. Я зiбрався на вiдвагу: «А вам що до того?» — кажу. «Нам до того! — вiдповiли. — Не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб нiхто з Борислава не виходив!» — «Що ви дурницi плетете, — скрикнув я, — не зачiпайте людей насеред дороги. Нiчого вам не роблю, дайте менi спокiй!» — «Ну, то дайте ж i ви нам спокiй, — вiдказують, — вернiться собi подобру до Борислава, а туди ходити не вiльно!» Та й, не вдаючися зо мною в дальшi розмови, за плечi мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати, — а вони в смiх. Стисли мене мов клiщами, вiдпровадили аж до входу Борислава i пустили. «Ов, бiда», — погадав я собi, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, аж бачу, йдуть мої робiтники з Дрогобича. «Га, — гадаю собi, — господи тобi слава, йде помiч! З Борислава не пускають, але до Борислава, чей же, пустять». Та й iду напротив них, аж радуюся, що їх так богато, бiльше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта до них: «Гов! Хто йде?» — крикнули. «Добрi люди, робiтники», — вiдповiдають тамтi. «А куди ту iдете?» — «От iдем на роботу, туйтаки, до Борислава». — «Не можна!» — «Як то не можна?» — «Так що не можна. Ви хiба по чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей i просили, щоб нiхто через тих кiлька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всiх лiпшої плати не доб'ємося?» — «Нi, не чули», — кажуть дрогобицькi. «Ну, то чуйте ж тепер, i просимо вас в добрiм способi, вертайте назад, вiдки прийшли!» Робiтники почали вагуватися, деякi, очевидно, мали охоту вертатися назад i почали з тими розбiйниками перешiптуватися, другi знов, хоч, може, i не вiрили тiй бесiдi, але боялися, що їх тут така многота зiбралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що дiяти i що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них i крикнув: «Не слухайте їх бесiди, люди! Вони розбiйники, нероби! Кримiнал їм буде, не бiльша плата! Ходiть до роботи, не зважайте на них! По вiсiм шiсток денно на кождого, — що вам бiльше потрiбно!» Тi слова троха немов оголомшили всiх. Приходящi зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тотi стали лавою: «Стiйте! Не пустимо нiкого!» Я собi знов кричу: «Далi за мною!» Гармидер зробився, далi п'ястуки почали сипатись, штурканцi, а далi й камiння. На крик поназбiгалося їх багато, зачалася бiйка така, що й свiта не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кiлька кулакiв заїхало менi то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечi, так що я й нестямився, коли попав в самий найгустiший стиск, а вiдтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся, — бiйка вже скiнчилася, приходящi розбiгалися врозсип i погнали до Губич. Крик, ревiт: «Гурра! гурра!» Аж оглушило мене, i я, видячiї, що нiчого не пораджу, вернувся сюди. От таке-то!

I Леон, скiнчивши своє оповiдання, сплюнув i закляв ще раз «тим розбiйникам», котрi нi з сього нi з того наробили їм тiлько клопоту i готовi ще й бiльшої бiди наробити. Всi жиди стихли на хвилю, всi роздумували над тим, що чули, але нiхто не вмiв нiчого придумати, окрiм одного: жандармiв i вiйська. Тiльки Герман досi не мiшався в їх наради, а все ще стояв коло вiкна i думав. По його наморщенiм чолi i твердо в одну точку впертих очах видно було, що гадка його працює з незвичайною силою. Та й справдi, дiло стоїло великої розваги, хвиля приходила рiшуча, в котрiй не можна було нинi ручити за завтра, в котрiй треба було добре натужити увагу, щоб пройти цiло через усi 'закрутини ворожої долi.

— I ще, проклятi, смiялися з мене, — викрикував почервонiлий вiд жару Леон, — коли побачили, як я обшарпаний i обпорошений. Але постiйте, побачимо ще, хто буде напослiдку смiятися: чи ми, чи ви?

«Чи ми, чи ви, — думалось i Германоiзi, — а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка! — i вiн махнув рукою, немов хотячи зловити щасливу думку, котра в тiй хвилi блиснула в його головi. — Отак, отак, се правдива дорога, туди треба йтиi Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тодi й питання нема, хто з нас буде смiятися, чи я, чи ви!»

План воєнний в Германовiй головi швидко уложився, i вiн зараз же виступив насеред свiтлицi i попросив зiбраних о хвилю уваги.

— Слухаю ваших рад i дивуюся, — зачав вiн своїм звичайним, рiзким тоном. — Жандарми! Чи жандарми заставлять робiтникiв лiзти до ям? Нi, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде лiпше, бо нам не порядку треба, а робiтникiв, дешевих робiтникiв! Чи не так?

— Авжеж, що так! — загомонiли жиди.

— Вiйсько! — говорив далi Герман. — Се то само, що й жандарми, тiлько що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, а пожитку й з нього нiякого. Я гадаю, що оба тi способи анi до чого не здалi.

— Але що ж робити, що робити?

— Отож-то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цiлий бунт — то така якась заразлива слабiсть, на котру ще загального рецепту не вигадано, а може, й зовсiм не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабiсть почалася, як проявлявся, ну, i пiсля того раду радити. От ту у нас то певна рiч, що плачено їм досi, як на нинiшнiй голодний рiк, замало.

— Що? Як? Замало? — загомонiли жиди.

— Мовчiм, — крикнув насмiшливо Леон, — пан Гольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбiйникiв, певно, скаже нам пристати на всi їх жадання i вiддати їм