Мілан Кундера - Нестерпна легкість буття

листа і подав його їй. Там було написано, що того ж дня він мусить прибути на аеродром сусіднього міста.

Нарешті він повернув голову, і Тереза побачила в його очах такий самий жах, який відчула і вона.

— Я піду з тобою,— сказала Тереза.

Томаш похитав головою: «Виклик стосується тільки мене».

— Ні, я піду з тобою,— повторила вона.

Вони поїхали Томашевою вантажною машиною. І через кілька хвилин були на аеродромі. Там був туман. Лише слабо вимальовувались обриси кількох літаків. Вони ходили від одного до другого, але всі літаки були зачинені, неприступні. Нарешті в одному з них був відчинений угорі вхід, до якого були приставлені східці. Вони піднімалися по них, коли у дверях показався стюард і попросив їх зайти. Літак був малий, заледве на тридцять пасажирів і поки що був зовсім порожній. Вони зайшли в прохід поміж сидіннями, плечем до плеча, без ніякого інтересу до того, що відбувалося навколо них. Посідали поруч на двоє сидінь, і Тереза поклала голову Томашеві на плече. Попередній жах поступово зникав, перетворюючись у смуток.

Жах — це шок, хвилина повного засліплення. Жах позбавлений навіть натяків на красу. Ми не бачимо нічого, крім світла невідомої події, якої ми очікуємо. Смуток навпаки передбачає, що ми знаємо. Томаш і Тереза знали, що на них чекає. Світло жаху притлумилось, і синювато-ніжне освітлення робило довколишні речі гарнішими, аніж вони були перед тим.

У ту хвилину, коли Тереза читала листа, вона не відчувала до Томаша ніякої любові, знала лише, що не сміє ані на хвилину залишати його: жах заглушив усі почуття і відчуття. Нині, коли вона притислась до нього (літак плив у хмарах), переляк минув, і вона відчувала свою любов до нього, знала, що це любов безмежна і безмірна.

Нарешті літак приземлився. Вони встали й пішли до дверей, які стюард відчинив. Вони й досі обнімали одне одного за плечі. Стоячи нагорі на східцях, вони побачили внизу трьох чоловіків із капюшонами на обличчі й рушницями в руках. Марно було розмірковувати, тікати не було куди. Вони поволі спускалися вниз і, коли стали на бетон аеродрому, один із чоловіків підняв рушницю і прицілився. Не було чути жодного пострілу, але Тереза відчула, що Томаш, який ще хвилину тому тримав її за плечі, падає на землю.

Вона притискала його до себе, але втримати не змогла: він упав на бетон злітної смуги. Вона схилилася над ним, хотіла прикрити своїм тілом, але в ту мить побачила щось неймовірне: його тіло швидко зменшувалося. Це було так неймовірно, що вона скам’яніла, не могла зрушити з місця. Томашеве тіло ставало меншим і меншим, взагалі вже не було схоже на Томаша. Від нього лишилося щось маленьке, і ця мала річ почала рухатись, а тоді кинулася бігти і втікала геть полем аеродрому.

Чоловік, який вистрелив, зняв маску і ласкаво посміхнувся до Терези. Потім він повернувся і побіг за тією малою річчю, яка злякано металася сюди-туди, ніби рятуючись від когось і відчайдушно шукаючи схованки. Якусь хвилину вони так разом бігли, а тоді раптом чоловік упав на землю — і гонитва скінчилася.

Чоловік підвівся і повернувся до Терези. Він ніс у руках ту річ. Та річ тремтіла від страху. Це був заєць. Він подав його Терезі. В цю хвилину у неї минувся і переляк і смуток, вона була щаслива, що тримає тваринку в обіймах, що ця тваринка належить їй і вона може притискати її до себе. Тереза заплакала від щастя. Вона плакала, плакала й нічого не бачила крізь сльози, а несла зайчика додому з почуттям, що наблизилася до мети, що вона там, де хотіла бути, там, звідки вже нікуди не тікатиме.

Тереза йшла вулицями Праги й легко знайшла свій дім. Вона жила там з мамою і татусем, коли була малою. Однак ані мами, ані татуся там не було. Її зустріли там двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але про яких знала, що це прадідусь і прабабуся. В них обох були зморшкуваті обличчя, подібні до кори дерева, і Тереза була рада, що мешкатиме з ними, але зараз вона хотіла бути сама, лише зі своєю тваринкою. Вона відразу знайшла свою кімнату, в якій мешкала з п’яти років, коли батьки вирішили, що вона заслужила мати свою окрему кімнату.

Там були тахта, столик і стільці. На столику стояла засвічена лампа, яка чекала на неї ввесь цей час. На лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, на яких були ніби намальовані великі очі. Тереза знала, що вона майже досягла мети. Вона лягла на тахту, притискаючи зайчика до обличчя.7

Він сидів за столом, де звик читати книжки. Перед ним лежав відкритий конверт з листом. Він казав Терезі:

— Час від часу я одержую листи, про які нічого не хотів тобі говорити. Я намагався, щоб моє і його життя ніколи не зіткнулися. І поглянь, як мені помстилася доля. Кілька років тому його вигнали зі школи. Він тракторист у якомусь селі. Хоча його і моє життя не стикаються, але біжать поряд у тому самому напрямку, як дві паралельні лінії.

— А чому ти не хотів говорити про ці листи? — спитала Тереза, відчувши велике полегшення.

— Не знаю. Мені це було якось неприємно.

— Він часто пише тобі?

— Час від часу.

— А про що?

— Про себе.

— А це цікаво?

— Цікаво. Мати, як ти знаєш, була запеклою комуністкою. Він давно з нею розійшовся. Заприятелював із людьми, котрі опинилися в такій самій ситуації, як і ми. Вони прагнули до якоїсь політичної діяльності. Декотрі з них тепер у в’язниці. Але з ними він розійшовся також. Говорить про них, як про «вічних революціонерів».

— То він, може, змирився з цим режимом?

— Ні, взагалі ні. Вірить у Бога і думає, що це ключ до всього. Мовляв, ми всі маємо жити у своєму щоденному житті за нормами, визначеними релігією, а на режим не зважати взагалі, ігнорувати його. Якщо ми справді віримо в Бога, то ми, мовляв, можемо в будь-якій ситуації створити своєю власною поведінкою те, що він називав «Царством Божим на землі». Він пояснює мені, що церква в нашій країні — це єдина добровільна спільність людей, яка не підлягає контролю держави. Мене цікавить, чи він у церкві тому, щоб краще чинити опір режиму, чи справді вірить у Бога. Кажучи відверто, я боюся цієї