Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

Під вечір останній спротив було подолано.

ГРИЦИКОВА СВАВОЛЯ

В Очакові святкували перемогу. Одних лише вбитих захисників фортеці було за три сотні. Козаки втратили вчетверо менше. А ще було звільнено понад тисячу невільників, що зводили фортечні мури. Чимало з них попросилися в козацькі лави. Усюди лунали радісні вигуки, невільники шукали земляків, а переможці славили найкращих.

— А князь наш, князь! — у захваті торохтів якийсь канівський колишньому кропивнянському старості Грабенчуку. — Його стільки разів скидали з драбини, а він все ж таки перший видерся на стіни! Га, як тобі це?

— Та ніяк, — відповів Грабенчук і почухав заднє місце. — Першого разу ми з ним на тій драбині разом їхали верхи.

Ще більше балакали про Демка Манюню та Грицика.

— Я ганяюся за турком навколо мазанки, — збуджено шепелявив Ротько Беззубий. — А він такий прудкий, що тільки й бачу, як його п’яти миготять то за одним рогом, то за іншим. Та раптом чую такий крик, що аж вуха заклало. Вилітаю з-за рогу — і ледь мені шабля з рук не випала. Суне на нас із моїм турком щось несусвітенне, триголове, і довбнею розмахує так, що аж повітря шкварчить… Слава Богу, бачив я нашого Демка й раніше, але все одно зашпори у п’яти зайшли. То що тоді казати про бідного турка? Одне слово — триголовий!

Так це ім’я й причепилося до Демка. Відтоді ніхто не називав його ні Дурною Силою, ні Манюнею. А ще довго мовилося про великого лицаря Демка Триголового, який самотужки міг розметати ціле військо.

Але Демко про це ще нічого не знав, тому й не задавався. Він лише ніяково усміхався й бубонів:

— Та я… Це все Телесик придумав. А я що… я тільки довбнею махав та й годі.

Не менше розмов точилося і про Грицика. Ті, хто бачив його в битві, присягалися, що в нього в бою виростали додаткові руки й ноги.

— Наче біс якийсь вселився у хлопця, — ділився своїми враженнями Володко Кривопичко. — Ото коли Швайка загадав нам бігти на стіну, то, думаєте, Грицик його одразу послухався? Ага! Він спочатку крутонув у той бік, де турків з двадцятеро саме вирішували, на кого б їм напасти…

— І добре зробив, — перебив його один з черкаських. — Бо якби Грицик пробіг повз них, вони подума ли б, ніби він їх злякався. І рвонули б за ним на стіну.

— Та зачекай! — нетерпеливився Володко. — То він просто бурею на них налетів, і що правою рукою махне — один падає, що лівою — другий. А ще ж він ногами як видриґував! Не Грицик, а справжній вітряк, та й годі! Я не встигав навіть розгледіти, де його рука, а де нога. А турки, видно, були не з лякливих, бо один одного відштовхують, хочуть першими в нього ножаку встромити. Але супроти одного одразу двадцять не стануть, то вони пробиваються поодинці. А Грицикові того й треба. Тож якби перед ним стояло й тридцятеро, він усе одно накинувся б на них!

— А на стінах він пішов навіть не на тридцять, а одразу на всіх! — докинув перев’язаний по самі очі козарлюга. — І турки нічого не могли вдіяти, бо лише заважали одне одному. А дехто навіть шаблю не встиг здійняти.

— Ну, хлопці це ви щось занадто, — засумнівався Йосип Круть з-під Крутьок. — Може, розпитаймо самого Грицика?

Проте Грицика серед тих, хто святкував перемогу, не було. Вони з Саньком та Івасиком вибралися на прибережну скелю і звідтіля вдивлялися в турецьку галеру, що застигла на крайнебі. По щоглах крихітними мурахами повзали моряки. Вони міняли вітрила.

— Завдав ти їм клопотів, — схвально мовив Санько. — Усього дві стріли з клоччям, а скільки роботи!

Грицик відвів погляд від галери і зітхнув.

— Що мені ті вітрила, коли не знаю, де шукати Хасана з товариством, — сказав він.

— А їх не треба шукати, — відказав Санько і по-змовницькому перезирнувся з Івасиком.

Грицик рвучко обернувся до нього.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— А те, що вони від тебе на відстані двох поприщ, — відказав Санько. — Ну, Івасику, розповідай, як воно було. Тепер можна.

Санько з Івасиком добре відали, що Грицик не похвалить їх за таке довге мовчання. Проте вони навіть не уявляли, що може наговорити розлючена людина. Навіть Чорторий з Масаром, що поралися біля підводного човна, полишили роботу і з роззявленими ротами вислуховували Грицикові прокльони, що сипалися на Санька з Івасиком. Зрештою, Грицик висловив усе, що думав про своїх підступних товаришів і замовк, аби перевести подих.

— Ти все сказав? — незворушним голосом поцікавився Санько. — Тоді вислухай нас. Якби ми розповіли тобі про це раніше, ти одразу б кинувся їх визволяти. Чи не так?

— Ну… так, — знехотя кивнув Грицик головою.

— От бачиш! І погубив би всіх нас.

— А ви тут до чого?

— До того, що ми теж пішли б з тобою, — втрутився Івасик.

Грицик скоса зиркнув на них, потому перевів погляд на Чортория, на решту товариства — і відчув, як гнів його вивітрюється, а натомість зворушлива хвиля вдячності огортає його. Так, ці люди, не роздумуючи, пішли б за ним будь-куди. І так само, не роздумуючи, поклали б за нього свої голови.

— Не сердься, друже, — почувся поруч Саньків голос. — Але Очаків вартий того, щоб спочатку подумати про нього, а вже потім про Хасана… — Санько помовчав, а тоді переконливим голосом додав: — А Хасан нікуди від нас не дінеться, повір мені. Ми з Івасиком тут дещо придумали.

— Еге ж, — закивав головою Телесик.

Аби не виказувати своїх почуттів, Грицик відвернувся.

— З чого ви взяли, що я серджуся? — буркнув він, і таки не втримався — стусонув Санька під ребра, щоб не був такий розумний. І не ухилився, коли Санько відповів йому таким самим.

А навколо панувала весела метушня. Радісно перегукувалися вчорашні невільники, потріскували вогнища, і на них вже сходили парою казани з кулешем, а козаки в очікуванні заслуженої вечері перев’язували свої рани. І тут чи не кожен був при ділі.

Ніколи було й Богданові Глинському. Передовсім він мав перерахувати гроші, дані комендантом