Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

з города Полотська, привезли звістку, що в княгині Рогніди народився син.

Князь Володимир написав жоні грамоту, просив її, коли стане тепліше, приїхати до Києва, він і ждав весни.

Але весна — це не завжди голубе небо, блакить вод, ясне сонце. В одну з ночей місяця цвітеня[97], пізньої години, майже перед світом, князь Володимир почув шум у покоях княгині Юлії, далекий, знайомий, підсилений нічною тишею її крик, тупіт ніг, знову крик княгині Юлії, і раптом крик інший — дитини.

Уранці він дізнався, що княгиня Юлія народила сина, якого нарекла Святополком.

7

Коли Дніпро виповнився, купець патрикій Феодор став збиратись у далеку дорогу.

Так він робив кожного року — взимку й ранньої весни купував у Києві й у людей, що приїжджали сюди з усіх кінців Русі, хутра, мед, віск, горючий камінь, боброві пахощі, збіжжя, — все за безцінь, за прілі й гнилі константинопольські тканини й узороччя, за неповну міру жита, бо взимку голодно було у Києві й на Русі.

Весною Феодор навантажував добром хеландії, спускався до гирла Дніпра, перетинав під вітрилами Руське море й зупинявся в Константинополі на Суді, де продавав свої добра вдвоє, втроє дорожче, ніж сам купив, навантажував на хеландії вина, тканини, всяке узороччя й восени повертався до Києва, починав куплю-торг.

У час брані між Володимиром і Ярополком Феодор не постраждав, мало хто й знав, що він у якійсь мірі до неї причетний. Власне, хто і в чім міг винуватити купця — він приїжджав до Києва з василіками імператорів, тоді ж з ними приїхала й царівна Юлія, але не Феодор, а василіки укладали ряд з Ярополком, не він знову, а василіки були сватами Юлії.

Купець стояв осторонь — маючи двір у Києві на Подолі біля торгу, він продавав свої сукна, оксамити, алтабаси, вина, парфуми, узороччя Ярополку і його боярам та воєводам, доки князі проливали кров людей своїх під Любечем, у Києві й Родні, він устиг з’їздити до Константинополя й привіз звідти нові товари; коли вокняжився Володимир, став продавати те, що привіз із собою, і навіть те, що трухлявіло на його склепищах, новому князеві, його боярам і воєводам. Хто й що міг закинути купцю Феодору — Київ не Константинополь, руські люди завжди поважали й не чіпали заморських гостей.

І зараз він діяв, як завжди, ще з осені й узимку київські дереводіли підняли на кручі, законопатили й посмолили його хеландії, а ранньої весни спустили їх на воду. Тижнів зо два після цього смерди возили з склепищ купця на торзі й вантажили на хеландії куплені руські добра. Прийшов день, повіяв горішній вітер, і купець, тричі перехрестившись на схід, велів рабам-гречинам рушати в дорогу.

Це було на світанні. Ніхто в Києві не проводжав купця — він робив свою справу, город прокидався, думав про наступний день. Хеландії зробили півколо на Почайні, випливли на плесо Дніпра, полинули під вітрами до затягнутого туманами пониззя.

Купець Феодор стояв на настилі однієї з передніх лодій, вдивлявся вдалину. Коли ж хеландії од’їхали вже далеко від Києва й попливли мимо безлюдних, вкритих молодою зеленою паростю берегів, він спустився вниз, повернувся на палубу разом із жінкою, одягнутою в темну туніку, з покривалом на голові.

— Тут немає нікого з русів? — запитала жінка.

— О ні, — відповів купець Феодор, — мої раби тільки греки, на цей раз я не брав навіть у князя дружини.

Жінка підняла покривало — це була жона князя Ярополка Юлія.

— І скоро ми будемо в гирлі Дніпра?

— Ні, княгинє, не скоро, шлях туди забере не менше ніж два тижні.

Княгиня Юлія, що, либонь, замучилась у тісній комірчині під насадом, жадібно дихала свіжим дніпровським повітрям, дивилась удалину, де на тлі голубого неба вимальовувались обриси гір, стін города Києва.

— Так краще, — відповідаючи на власні, либонь, думки, промовила вона. — Ні, я не могла далі бути в Києві… Та й чого? Дуже добре, патрикію Феодоре, що ти взяв мене, — вони ніколи не взнають, де я.

— А все ж, княгинє, — сказав купець, — краще було б, аби ти їхала до Константинополя. Я певен, що тебе достойно зустрінуть і приймуть у Великому палаці.

— Ні, ні, — рішуче заперечила вона. — Я не хочу бути в Константинополі й туди не поїду… Ми домовились, патрикію, ти даси мені в гирлі Дніпра хеландію, на яку я покладу свої добра, даси надійну охорону, що одвезе мене в город Херсонес.

— Воля твоя, княгинє, — промовив Феодор. — Я зроблю все, як ми домовлялись; через два тижні ти з своїми добрами будеш у Херсонесі.

Вітер дужчав, хеландії швидко летіли вперед, вдалині, позаду, ледь вгадувався город Київ.

Розділ десятий

1

І от купець Феодор знову в Константинополі, навантажені всіляким добром хеландії його стали на Суді, кілька днів раби вивантажували з них і везли на константинопольський двір купця Феодора хутра, меди, горючий камінь.

Проте вдома це вже не тільки купець, дізнавшись про його приїзд, проедр одразу ж запрошує патрикія Борея до Великого палацу, довго розмовляє з ним.

Проедр Василь дуже цікавиться Руссю, розпитує про Київ, землі й городи, князів.

— Між двома князями Русі — київським Ярополком і новгородським Володимиром — була велика війна. Князь Ярополк убитий, нині в Києві й на всю Русь є один князь — Володимир.

— Він син Святослава?

— Так, він син Святослава й рабині…

Проедр здригається.

— І пішов, либонь, у свого батька?

— Мабуть, що так… У Києві християни моляться потай, князь Володимир зробив біля города требище всіх богів.

— І йому нині підвладні всі землі?

— Ні, проедре! Війна на Русі привела до того, що деякі землі відмовились платити Києву дань, в цей же час, як тобі, мабуть, відомо, Польща захопила чимало руських городів, там, чув я, є й німецькі рицарі — проповідники Папи Римського.

— Папа Бенедикт і імператор Оттон поспішають, — незадоволено буркотить проедр. — Чого ми не змогли зробити, вони вже встигли… А що робить Володимир?

— Він збирається йти війною на Польщу, землі, які відпали, також треба повернути.

Проедр витирає шовковою хусткою спітніле чоло.

— Наше щастя в тому, що вони будуть ще гризтися між собою. О, коли б вони сварилися більше, довше, — в цьому наш порятунок.

Але він одразу й замовкає, — негоже розповідати все купцеві, проедр хоче дізнатись у нього більше новин про Русь.

— А як наша дівиця Юлія? — цікавиться проедр.

— Царівна? — сміється Феодор.

— Царівна