Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

схилах, що являв собою широку напівкруглу рівнину, немовби обнесену високими мурами.

Жендзян почав кричати, набираючи повні груди повітря:

— Бо-гун! Бо-гун! Привіт, відьмо! Привіт, відьмо! Бо-іун! Бо-гун!

Вершники зупинили коней і певний час стояли мовчки, після чого пахолок знову заходився кричати:

— Богун! Богун!

Здалеку долинув собачий гавкіт.

— Богун! Богун!

На лівому схилі яру, куди падало червоне й золоте проміння сонця, зашелестіли густі кущі глоду й дикої сливи, і за хвилю мало не на самісінькому краю схилу з’явилася якась постать, котра, перехилившись і затуливши очі рукою, пильно вдивлялася у прибулих.

— Це Горпина! — сказав Жендзян і, склавши біля рота долоні рупором, учетверте закричав:

— Богун! Богун!

Горпина почала спускатися, вигинаючись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею дріботів присадкуватий, кремезний чоловічок із довгою турецькою рушницею в руці. Кущі ламалися під важкими ступнями відьми, каміння падало з-під них із гуркотом на дно яру. Вигнута, у пурпурному блиску, вона й справді здавалася велетенською надприродною істотою.

— Хто ви? — спустившись униз, запитала звучним голосом.

— Як поживаєш, голубко? — гукнув у відповідь Жендзян, до якого, коли він побачив, що перед ним не духи, а люди, повернувся його звичайний стан.

— Ти Богунів слуга? Авжеж, пізнаю тебе! Привіт, малий! А це що за одні з тобою?

— Богунові друзі.

— Краля відьма, — буркнув у вусики пан Міхал.

— А чого ви сюди приїхали?

— Ось тобі, голубко, пірнач, ніж і перстень, тямиш, що це означає?

Велетка взяла усе і почала пильно роздивлятися кожну річ, після чого сказала:

— Так, це вони! Ви по князівну?

— Авжеж. Вона здорова?

— Здорова. А чому Богун сам не приїхав?

— Богуна поранено.

— Поранено?.. Я це у млині бачила.

— Якщо бачила, чого ж питаєш? Брешеш, гладухо! — фамільярно мовив Жендзян.

Відьма усміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби і, стуливши долоню кулаком, тицьнула Жендзяна під бік.

— Ну ти, малий!

— Іди геть!

— Що, злякався? А може, поцілуєш, га? Коли князівну заберете?

— Зараз, ось тільки коні спочинуть.

— Забирайте! І я з вами поїду.

— А ти чого?

— Моєму братові смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.

Жендзян нахилився у сідлі, ніби для того, щоб зручніше було говорити з велеткою, а сам непомітно поклав руку на пістоль.

— Черемисе, Черемисе! — покликав він, щоб привернути увагу своїх товаришів до карлика.

— Навіщо ти його кличеш? У нього ж, сам знаєш, язик відрізаний.

— Я не кличу, я вродою його милуюся. Ти його не покинеш, він твій чоловік.

— Він мій пес.

— І вас тільки двоє в яру?

— Двоє. Князівна третя!

— Це добре. Ти без нього не поїдеш.

— Я тобі сказала, що поїду.

— А я тобі кажу, що залишишся.

У голосі пахолка було щось таке, від чого велетка повернулася, стоячи на місці, й на обличчі в неї промайнула тривога від підозри, яка зненацька закралася в душу.

— Ти що?

— От що я! — відповів Жендзян і вистрілив їй із пістоля поміж груди майже впритул. На хвилю її всю затягло димом.

Горпина сахнулася, розкинувши руки, очі вилізли з орбіт, нелюдський зойк вирвався із горлянки, вона похитнулася і впала навзнак.

Тої ж миті пан Заглоба вдарив Черемиса шаблею по голові з такою силою, аж кістка заскрипіла під лезом. Потворний карлик, не видавши й стогону, тільки згорнувся клубочком як черв’як і почав здригатися, а пальці його, як пазурі конаючої рисі, то скрючувалися, то знову розтискалися.

Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Жендзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім почав щось шукати у себе в пазусі.

Велетенське тіло відьми ще било землю ногами, судома страшенно скривила її обличчя, на вищирених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хропіння.

Тим часом пахолок витяг із пазухи шматочок свяченої крейди, написав нею хрест на камені й промовив:

— Тепер не встане.

Після чого скочив у сідло.

— Уперед! — скомандував пан Володийовський.

Усі вихором помчали уздовж струмка, який протікав посеред яру, проминули поодинокі дуби, що росли уздовж дороги, і побачили хату, а далі високий млин, мокре колесо якого блищало як червона зірка у промінні призахідного сонця. Два величезних чорних пси, прив’язані по кутках хати, рвонулися до вершників зі страшним гавкотом і виттям. Пан Володийовський їхав першим і першим досяг мети. Він зіскочив із коня, підбіг до дверей, ударив їх ногою і, брязкаючи острогами й шаблею, увірвався в сіни.

У сінях по праву руч крізь прочинені двері було видно простору вітальню, де лежала купа трісок, посередині горів вогонь, наповнюючи кімнату димом. Двері ліворуч були зачинені. «Вона, напевно, там!» — подумав пан Володийовський і кинувся ліворуч.

Шарпнув, двері відчинилися, він ступив на поріг і зупинився як укопаний.

У глибині світлиці, спершись рукою на спинку ліжка, стояла Гелена Курцевич, бліда, з розсипаним по спині й плечах волоссям. Її злякані очі, спрямовані на Володи— йовського, питали: хто ти? чого тобі треба? — вона ніколи досі не бачила малого рицаря. Він же остовпів, уражений її вродою і виглядом світлиці, вбраної оксамитом і парчею. Нарешті до нього повернулася мова, і він квапливо сказав:

— Не бійся, мила панно: ми друзі Скшетуського!

Князівна враз упала на коліна.

— Врятуйте мене! — вигукнула вона, заламуючи руки.

Цієї миті з’явився пан Заглоба. Він був червоний, задиханий і весь тремтів.

— Це ми! — закричав він. — Це ми, донечко моя, з допомогою!

Почувши ці слова і побачивши знайоме обличчя, князівна схилилися, як підтята квітка, руки її повисли, очі вкрилися туманною завісою, і вона зомліла.

РОЗДІЛ XXIII

едве коні відпочили, рицарі помчали поворітьма так квапливо, що коли місяць зійшов над степом, вони були уже в околицях Студенки за Валадинкою. Попереду їхав пан Володийовський, пильно роздивляючись навсібіч, за ним, поруч із Геленою, Заглоба, а позаду всіх Жендзян. Він вів в’ючних коней і двох запасних, яких прихопив із Горпининої стайні.

У Заглоби рот не затулявся, та й справді було що розповісти князівні, котра, схована в глухому яру, не знала, що діється на світі. Тож старий шляхтич розказував, як вони її з самого початку шукати стали, як Скшетуський аж до Переяслава ходив шукати Богуна, не знаючи, що його покромсано, як, нарешті, Жендзян вивідав таємницю її схованки в отамана і привіз у Збараж.

— Боже милосердний! — вигукувала Гелена, звертаючи до місяця своє вродливе бліденьке личко, — то пан Скшетуський аж за Дніпро мене шукати ходив?

— До Переяслава, кажу тобі. І сюди напевно б із нами прибув,