Гюстав Флобер - Виховання почуттів

1839 року і відтоді тримався в тіні, але все більше й більше запалювався, фанатично схиляючись перед Алібо, ототожнюючи власне невдоволення проти суспільства із невдоволенням, що його будила в народі монархія, і щоранку прокидався з надією на революцію, яка за два тижні чи за місяць змінить світ. Кінець кінцем, зневажаючи своїх млявих побратимів, розлючений їхнім зволіканням, що відсувало здійснення його мрії, зневірившись у своїй батьківщині, він як хімік пристав до змовників, котрі виготовляли запальні бомби, і був зненацька захоплений по дорозі до Монмартру, коли ніс на випробу порох — останній засіб до встановлення республіки.

Дюссардьє вона була не менше дорога, ніж Сенекалеві, бо, на його думку, вона означала волю і загальне щастя. Одного дня — йому тоді було п'ятнадцять років — він на вулиці Транснонен перед бакалією побачив солдатів із багнетами, червоними від крові, і налиплим до прикладів їхніх рушниць волоссям; з того часу уряд обурював його як втілення самої несправедливості. Він не вбачав великої різниці між убивцею та жандармом; таємний агент поліції в його очах був те саме, що й батьковбивець. Усе зло, розлите по землі, він з простоти своєї привинював Владі і ненавидів її органічною, безугавною ненавистю, що до краю сповнювала його серце, загострювала його чутливість. Сенекалеве вітійство засліплювало його. Винен він чи не винен і чи злочинне його намагання — яке то має значення! З тієї хвилини, як він став жертвою Влади, потрібно йому допомагати.

— Пери, звичайно, засудять його. Потім його повезуть в арештантській кареті, як каторжника, і замкнуть у в'язниці на Мон-Сен-Мішель, де уряд їх морить. Остен збожеволів! Штейбен наклав на себе руки! Переводячи Барбеса до каземату, його волокли за ноги, тягли за чуприну! Його топтали ногами, і голова в нього підскакувала на кожній сходинці. Який жах! Негідники!

Він ридав із гніву, задихався і в страшному розпачі метався по кімнаті.

— Все-таки потрібно щось робити! Послухайте! Я сам нічого не придумаю! А що, якби ми попробували його визволити, га? Коли його вестимуть у Люксембург, можна в коридорі напасти на конвоїрів! Десяток одчайдухів проникнуть хоч куди.

Очі його так палали, що Фредерік здригнувся.

Сенекаль видався йому зараз величнішим, ніж він гадав. Фредерікові пригадалися його поневіряння, його суворе життя; не поділяючи запалу Дюссардьє, він усе-таки відчув захоплення, яке збуджує кожна людина, котра віддає себе в жертву ідеї. Він казав собі, що якби він поміг Сенекалеві, той не опинився б у тюрмі; і приятелі добирали способу, щоб урятувати його.

Зв'язатися з ним було неможливо.

Фредерік узнавав із газет про його долю і протягом трьох тижнів одвідував читальні.

Якось попалися йому під руку кілька номерів «Сміхотуна». Передовиця, як завжди, була присвячена розгромові якоїсь відомої особи. Далі подавалася світська хроніка, плітки. Потім висміювали Одеон, Карпентра, рибництво і приречених до страти, якщо такі були. Зникнення пасажирського судна правило цілий рік за тему для жартів. Третя колонка відводилась художнім кореспонденціям, де в формі анекдотів чи порад рекламувалися кравці, містилися описи балів, оголошення про розпродаж, розгляд творів, і при тому міркувалося в однакових виразах про томик віршів чи про якусь пару чобіт. Єдиним серйозним куточком був огляд маленьких театрів, у якому злісно нападали на двох-трьох директорів; а інтереси мистецтва обмежувалися темою декорацій у Театрі канатоходців чи зауваженнями про яку-небудь актрису в ролі коханок із театру Відпочинок. Фредерік хотів уже кинути все це, аж раптом його погляд натрапив на статтю під назвою «Курочка поміж трьох півнів».

Це була історія його дуелі, подана в стилі жвавому й вільному. Він легко впізнав себе самого, бо, говорячи про нього, часто повторювався жарт: «Молодик, що навчався в Санському колежі, нічого там не навчившись». Його навіть було змальовано нужденним провінціалом, таким собі сірим простаком, що пнеться водити знайомство з вельможним панством. Що ж до віконта, то він грав роль благородного героя: спершу за вечерею, куди він прийшов непрошений-незваний, потім у історії із закладом, бо він перехопив даму, і, нарешті, під час дуелі, де він тримався, як належить дворянинові. Фредерікова хоробрість, щоправда, не заперечувалась, однак у статті давалося зрозуміти, що посередник, він же таки й заступник, явився саме в час. Усе це кінчалося фразою, можливо, найпідступнішою: «З чого випливає така ніжність? Ось у чім річ! І, як мовляв той Базіліо, кого тут у біса обдурюють?»

Це, без найменшого сумніву, була помста Юссоне Фредерікові за його відмову в п'яти тисячах франків. Що ж діяти? Коли він і запрагне пояснень, Юссоне протестуватиме, запевнюючи в своїй непричетності, і він нічого не досягне. Краще мовчки проковтнути образу. Ніхто, зрештою, не читає цього «Сміхотуна».

Вийшовши з читальні, він побачив юрбу, що збилася перед крамницею торговця картинами. Всі дивилися на жіночий портрет, під яким було написано чорними літерами: «Мадмуазель Роза-Анетта Брон. Власність пана Фредеріка Моро із Ножана».

Це була вона, або майже вона, зображена анфас, із відкритими грудьми, розпущеним волоссям і з червоним оксамитовим гаманцем у руці; а позаду, із-за її плеча, павич виткнув дзьоба, затуливши всю стіну віялом величезного хвоста.

Пеллерен виставив портрет, аби змусити Фредеріка заплатити, певний, що він знаменитий й що весь Париж приєднається до нього й зацікавиться цією чварою.

Чи це, бува, не змова? Чи не спільно художник і журналіст підготували напад?

Його дуель нічому не зарадила. Він стає смішним, усі глузують із нього.

Днів за три, в кінці червня, акції Північної компанії піднялися на п'ятнадцять франків, і Фредерік, купивши їх минулого місяця на дві тисячі, дістав тридцять тисяч франків. Ця ласка долі повернула йому впевненість. Він сказав собі, що ніхто йому не потрібний, що всі його прикрощі походять із несміливості, вагань. З Капітаншою слід було з самого початку повестися брутально, з першого ж дня прогнати Юссоне, не ганьбити себе, зв'язуючись із Пеллереном; щоб показати, що все те нітрохи його не обходить, він пішов до пані Дамбрез на один із її звичайних вечорів.

В передпокої Мартінон, який приїхав одночасно із ним, обернувся:

— Що? Ти прийшов сюди? — спитав він, здивований і навіть незадоволений з того, що бачить його.

— А чому б ні?

І, міркуючи над тим, що могло б стати причиною такого прийому, Фредерік пройшов у вітальню.

Незважаючи на торшери, запалені по кутках кімнати, освітлення було тьмяне; всі троє вікон, розчинених навстіж, виділялися великими чорними чотирикутниками. Жардиньєрки, поставлені під картинами, сягали людського зросту; а в глибині відбивалися в дзеркалі срібний чайник і самовар. Здіймався притишений людський