Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

й тепле. Кров. Адріан поранений, а вона нічого не робить, у нього кровотеча, а вона тут розмріялася. Хай тобі чорт, дурепо! Лінці хотілося самій себе відшмагати. Вона побігла туди, де метушилися люди, і закричала:

— Допоможіть! Потрібна допомога!

Підбігла до рятівників, які перев’язували поранених і перевіряли, кого слід відвезти до лікарні.

— Ходіть зі мною, будь ласка, — потягнула одного з рятівників за рукав. — Там мій хлопець! Він помирає! Швидше, немає часу!

А тоді дивилася, як санітар оглядає хлопця, і як Адріана забирають до машини «швидкої». Розридалася.

— Не хвилюйся так за свого хлопця, не помре! — засміявся один з лікарів і потиснув Лінці руку. — Але добре, що ти так швидко зорієнтувалася.

— По нас скоро приїде автобус, — озвалася пані Юлія. Лише тепер Лінка помітила, що вчителька стоїть поруч.

— Як? А вони? — кивнула на шосе.

— Їх забрали до лікарні у Млаві. Це найближче. Не хвилюйся за нього, його тато вже їде, він лікар, тож займеться цим.

Раптом почулося щось схоже на вовче виття.

— Це моя мобілка, перепрошую, — мовила пані Юлія. — Ні, є поранені, але жертв немає, — відповіла вона комусь. — Так, головно переломи. Шістьох учнів відвезли до лікарні у Млаві, із рештою все гаразд. Зараз по нас приїде автобус і ми повертаємося додому. Пощастило, що автобус уперся в стовп, могло бути значно гірше. Так, я повертаюся з ними, директорка поїхала до лікарні.

— Лінко… — почула раптом голос Оскара. — Ти сказала, що цей хлопець… це твій хлопець?

Лінка кивнула, хвилювання заважало їй говорити.

— Ну, але це ти так… щоб тільки лікар швидше прийшов?

Зазирнув їй в очі. Дивилися одне на одного в темряві, пронизуваній світлом фар автомобілів і «швидких», які саме над’їхали.

— Не знаю, — відповіла Лінка, хоча це було зовсім не те, що вона хотіла сказати. На мить відвела погляд і втупилася в землю. — Ні, — мовила вона. — Не тільки.

Оскар відвернувся. А Лінка раптом відчула страшенну втому. Їй здавалося, що коли вона просто зараз не сяде де-небудь, то просто впаде.

В автобусі відразу заснула. Їй снився Адріан. На вулиці Фоксаль стався вибух, і будинок перетворився на вкриті попелом руїни. Адріан був там, а вона перебігла через дорогу на червоне, між машинами, щоб його врятувати. Прокинулася від власного крику. Автобус уже під’їжджав до Варшави. Лінка жахнулася. А що, коли Адріан помер тоді, коли вона спала, якщо це був пророчий сон? Лінка мусила з кимсь поговорити. Не з Інес, та спала, а крім того…

— Пані Юліє, — підійшла вона до вчительки. — Я дуже хвилююся. Вам щось відомо?

— Я щойно телефонувала, з ними все гаразд. З усіма. Узагалі твій хлопець постраждав найбільше, у нього зламана рука, побита голова, підозрюють струс мозку… але йому ніщо не загрожує. У решти переважно переломи. Не переживай, нам і так пощастило…

— Але мені наснилося… — жалібно сказала Лінка. — Такий жахливий сон…

— Поганий сон часто віщує добро. Знаєш, що коли тобі сниться власна смерть, то на тебе чекає довге життя?

— Не може бути!

— Так написано в сонниках. Я знаю, бо нещодавно мені саме це наснилося, і я так перелякалася, що навіть перевірила в інтернеті.

За тиждень після аварії всі були в ліцеї. Щоправда, ті учні, які отримали переломи й незначні ушкодження, і кого вже виписали з лікарні, до школи взагалі не квапилися, проте решта повернулися до звичного ритму життя. На щастя, ні з ким не трапилося нічого серйозного. Лінка дедалі частіше усвідомлювала, як їм пощастило, тим більше, що всі, із ким вона розмовляла, відразу оповідали про інші автобусні аварії, де було багато загиблих і поранених. Усі казали, що так сталося завдяки телеграфному стовпу й ще тому, що водій їхав повільно. Лінка замислювалася, що було б, якби в аварії хтось загинув, від самої думки їй робилося недобре. Може, вона й не всіх у цьому класі любила, проте зараз вони здавалися їй ріднішими. Так, неначе спільний драматичний досвід показав їм, що в глибині душі всі вони однакові.

Оскар увійшов до класу вже після дзвоника й заходився якось дивно розмахувати руками. Показував на торбу, а тоді вдавав, ніби пише щось у повітрі. Лінка не могла втямити, у чому справа, тому широко розвела руками, але її безпорадний жест відразу зауважив фізик.

— Люба Халіно, — мовив він, — бачу, що ти здаєшся без боротьби. Невже твій жест означає розпач? Бо я саме збирався викликати тебе до дошки.

Лінка глянула на Оскара й постукала себе по лобі. Оце-то ведмежа послуга! А тоді вийшла до дошки, записала дані й безпорадно глянула на них. Вона боялася, що кількість незадовільних оцінок наприкінці року в неї таким чином лише зросте.

— Перепрошую, — Оскар підняв руку. — Це я винен. Справа в тому, що…

Він пірнув під парту й переможно витягнув щось із рюкзака. Новий номер журналу «Випускник».

— У цьому журналі наша стаття, і я хотів показати її Лінці. Тому я й вимахував руками, і через мене…

— Стаття? — зацікавився фізик. — А покажи-но.

Оскар відкрив журнал на потрібній сторінці й розіклав на парті перед учителем, а той відразу поринув у читання.

Запанувала тиша. Оскар повернувся до парти, намагаючись ступати якомога тихіше. Лінка продовжувала стояти біля дошки з маркером у руках. Час від часу фізик сміявся. Може, тому, що йому подобалося, а може, він вважає, що стаття несерйозна? — думала Лінка. Нарешті вчитель закрив журнал і підійшов до дошки.

— Ну-ну, — мовив він. — У тебе влучне перо, моя люба Халіно. Неабиякий хист.

Поплескав її по плечу, вийняв з руки маркер, натомість віддав журнал.

— Сідай на місце, дитино.

Лінка слухняно повернулася до парти. Фізик швиденько закінчив формулу й написав розв’язання, а тоді відкрив щоденника й у клітинці «Праця на уроці» поставив п’ятірку.

— Талант, — бурмотів він під носом. — Ого!

«Може, показати цю статтю ще й математичці? — подумала Лінка. — Оце я розумію — могутність медій!»

Оскар вийшов зі школи з думками про Лінку. На жаль, він не міг примусити себе не згадувати про неї. Тепер, коли він уже знав, що вона і отой… У нього справді не було жодних шансів. Немає ради. Треба бути мужнім. Наступного року він тут більше не вчитиметься. То й добре. Раптом почув чиїсь кроки. Озирнувся. За ним стояв Азор.

— Привіт, — сказав він і похнюпився.

— Привіт, — відповів Оскар.

Замовкли. Оскар роздумував, чи вдасться Азорові нарешті щось видушити. А той аж упрів. Було зрозуміло, що він хоче вибачитися, проте не знає, із чого