Олена Печорна - Фортеця для серця

— Чого витріщилася?

— Прокляну!

— Що?

— Покійна Устина навчила.

— Відьма? — і спантеличено підтяг нащось труси. — Ото бісове поріддя! Що з вами робити? Куди їхати? Он снігу намело.

— Нічого. Джип пройде.

— Ще й джипа схотіли?! Ще чого!.. Василю! Вам що, позакладало? Спите, як мертві.

— Тату, що там? — зважилася запитати Ніна, біла, як стіна будинку, під яким увесь цей час стояла.

— Василя буди! Хай он у район відвезе Пархоменкову малу хвойду. Народжувати надумала.

Жінка підскочила, перехрестилася нашвидкуруч, прошепотівши коротке «Спаси Господи!», і бігцем у хату.

А потім… Потім була тиша. Леся пам’ятає картинки, картинки, картинки… І жодного звуку, немов хто вимкнув його. Навіть Вічиних криків і зойків у її свідомості не збереглося. Лише обличчя, зсудомлене болем. Стояла в освітленому коридорі під лампами, що без упину блимали, читала молитви, збивалася, починала знову. Ніяк не могла пригадати прізвища Вічиного лікаря-благодійника й заразом майбутнього татуся. Може, подзвонити, нехай би залучив на підмогу свої знайомства. Але чи знала вона те прізвище взагалі? Віка третю годину поспіль була в пологовій залі. Черговий лікар матюкався й страшенно хотів закурити, втомлена сестричка-акушерка мріяла про чашку гарячої кави, а молодесенькі санітарочки теревенили про вчорашню дискотеку. Коли ж усе скінчилося, сходило багряне сонце. Немов кров майбутнього дня висмоктало…

— Лікарю, що там?

— Подруга ваша трудна, але стабільна. А хлопчик не дуже. Ніяких прогнозів дати не можу.

І знову тиша. Цього разу страшна. Ота, якої боїшся.

— До неї можна?

— Нащо? Хай заспокоїться. Вона медпрацівниця?

Кивнула головою.

— Отож. Наслідки розуміє.

— Я на хвилиночку… Будь ласка.

Чоловік зітхнув, дістаючи нарешті омріяну пачку цигарок:

— І що з вами зробиш? Туди й назад.

Віка лежала під крапельницею. Медсестра поряд пила каву й раз у раз позирала на хвору.

— Сюди не можна.

Леся дивилася на кокон болю з рідним обличчям і до крику боялася розплакатися:

— Я швиденько. Мені дозволили.

Віка кліпнула й спробувала всміхнутися:

— Ну от. Не подруга в тебе, а саме нещастя.

— Віко… Він одужає. Правда. Послухай мене. Усе минеться. Усе.

— Лесю… Це ж грошей треба… Де вони в мене?

— Ми щось вигадаємо.

— Що?

І біль. Материнський. Насичений. Як отрута.

Леся вмовкла. Не знала, що відповісти. Відповідей просто не було, як і в тисяч тих, що день при дні лишалися сам на сам із бідою. Бо нема тому ради, нема захисту й порятунку. Сама молитва. І… хіба що добрі люди.

Тиша блукала в небі, зазирала під хмари, витрушувала з них свіжий сніг. Певно, вона теж намагалася відшукати відповіді.

* * *

Новонародженого хлопчика перевели до обласної лікарні за кілька днів. Крихітне тільце хапалося за життя, однак не було готове до існування в цьому світі. Лежало собі в плетиві прозорих трубочок, як упіймана в павутинку комашка.

— Чому він так поспішив? Куди?

Леся дивилася на знесилену Віку й не пізнавала її. Подруга схудла, очі запали вглиб, натомість сині кола розповзлися по обличчю. Бідолашна, вона не мала часу, щоб відновити свій організм. До того ж лікарі категорично вимагали повного спокою. Але Віка нікого не чула й чимось скидалася на знесилену та розтривожену тигрицю, яка боронила своє маля, от тільки не знала, з ким, власне, боротися.

Жінка навіть до біологічного батька звернулася, до його дружини, до дочки. Ладна була витрясти з трійці дýші, аби хтось порятував її хлопчика. Спершу сімейство спробувало так-сяк відкупитися, кинувши певну суму, а потім просто виїхало відпочивати за місто в непланову відпустку. Віка металася від стіни до стіни й рвала на собі волосся, ніби воно чимось завинило. Їй було легше, коли вона відчувала власний біль, а не фантомний — її новонародженого сина. Жінка оселилася в будиночку тітки Віри — у тому самому, на околиці міста, проте майже не бувала в ньому. Вона жила в лікарні. Лише там і жила. Чекаючи на диво.

Леся вірила в дива. Підсвідомо, наперекір усім. І сподівалася. Саме тому збирала кошти серед односельців, ходила від двору до двору, лишала благодійні скриньки, складала копійку до копійки, свою вчительську платню пожертвувала до останку. Аби було чим оплатити лікування крихітки. І коли її зимове взуття розлізлося, то замість того щоб придбати хоч і дешеве, але нове, Леся натягала плетені шкарпетки, взувала валянки і брала із собою до школи старенькі черевички, щоб перевзутися нишком у класі. І нехай поза спинами шепотілися про примарну гонитву за модою, хоч на це дівчина ніколи не хибувала! Нехай! Молода вчителька ладна була продати свій убогий гардероб, якби той комусь знадобився. Аби з’явився бодай примарний шанс на порятунок нового життя.

— Йому гірше!.. Лесю!..

— Тихше!.. Цить!

Карі очі, вологі й змучені, не дивляться, а струмом б’ють від болю.

— Віко!..

— Розумієш, якщо я його втрачу… то навіть не дізнаюся, яким він був би. Уявляєш? Я не встигну познайомитися з власним сином. Не дізнаюся, що він любитиме, чим гратиметься, про що мріятиме. Не почую «ма-ма»…

— Цить! Усе буде добре.

— Треба його охрестити. Будеш хрещеною мамою?

Леся озирнулася на прозорий ковпак із крихітним тільцем і кивнула.

— Назвемо його Богданчиком.

Після хрестин Леся не спала всю ніч… Їй ввижалося, що тонюсінькі пальчики-волосиночки намагаються вхопитися за неї, щоб утриматися, залишитися. Лікарі ж лише опускали очі. Шанси танули. І коли надія стала свічечкою, яка от-от згасне, зателефонував Олександр Вадимович. Це сталося на останньому уроці в п’ятницю. Леся саме заповнювала журнал і робила помилку за помилкою. Сльози безсилля капали на папір і розпливалися плямками, а вона не могла позбутися думки, що в когось доля схожа на таку сіру плямку. Ніби є і нема. Діти сиділи принишклі й навіть трохи налякані.

— Алло!

— Лесю, танцюй! Дві картини вдалося продати! Дві!

— Прав… да?..

— Веди, дівчинко моя, у ресторан пригощати. П’ять тисяч.

— Скільки?

— Зелених, як твої оченята. Хоча — тьху! — твої очі зеленіші!

Леся відчувала, як німіють пальці.

— Доларів?

— Угу. Ти що, вух зранку не мила?

— Олександре Вадимовичу…

— Поважний дядечко придбав. Дуже поважний. Зі столиці. Ніби на мистецтві й не знається, випадково в гості зайшов до мого знайомого, а як побачив, то остовпів і купив, не торгуючись. Треба було вищу ціну назвати. Продешевили.

— А гроші вже є?

—