Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Тільки вітер свистить, аranen… Тут завжди вітер, в цих горах.

— Ніби хтось кличе мене… Весь час кличе…

— Ні, мій воєводо… Ант не чує нічого…

Фіндекано гукнув на Алмареа, який теж їхав кінно. Сурмач на подібне питання теж відмовив, що не чує нічого, окрім вітру.

Голос зник лише тоді, коли передові рушення звернули в бік гірського проходу. Зник раптово і страшно, ніби той, хто кричав, захлинувся кров’ю з власного горла.

Фіндекано здригнувся, і обернувся ще раз туди, де зосталися чорні мури загадкової твердині. І шелест вітерцю приніс йому вже не крик навіть — шепіт зірваного голосу:

— Namarie, мій Астальдо!

Неначе холодним вітром Гелькараске обвіяло юнака, і він ледве стримав бажання повернути коня, знову стати біля чорних мурів, переконатися, що йому почулося, що це не знайомий з дитинства голос захлинувся болем і кров’ю…

Пливло по ясно-блакитному небу жовтогаряче світило, схоже на плід Лауреліни… Темні тіні лягали під ноги Нолдор, а спека ставала все сильнішою. І зникло рушення в тіні гірського проходу, зоставивши чорну твердиню спочивати на осонні. Ніщо не ворухнулося на вежах, і лише долиною, колись похмурою долиною тіней, тяглися до світла яскраві квіти, ледь прим’яті легкими ногами Ельдар.

***

Світ за горами розквітав просто на очах у захоплених Ельдар.

Вони швидко навчилися рахувати час за зміною двох нових світил, панування Васи назвали днем, а князювання Рани — ніччю. Час зміни вигляду Рани вже давно нарекли місяцем, і, хоча, з появою Васи, Рана почав змінюватися ритмічніше, назва прижилася. Ліси Гітлуму — так бо звалася земля за горами, квітли так, ніби хотіли наздогнати втрачений час. Рушення йшло крізь п’янкі запахи квітів і трав немов уві сні.

На мапах Нолофінве на їхньому шляху мало бути велике озеро Мітрім. Біля цього Срібного озера князь хотів поставити табір, щоби його Ельдар відпочили від виснажливого шляху.

Ант, який вже був тут колись зі своїм родом, не шкодував слів, описуючи красоти Мітріму, вода якого сріблилася під зорями в ті часи, коли тільки вони світили над Ендоре. Лучники Фіндекано вже передчували купання, риболовлю, полювання, танці при світлі зірок в сріблястому сяйві Рани і виспівували веселих пісеньок про сади Валінору. Прибадьорився обоз — жони розквітли усмішками, діви виймали з вузликів дбайливо заховані прикраси, на світло Васи з’явилися валінорські сукні, невідомо яким чином пронесені через Гелькараске попри всі накази покинути зайве. Дітлашня носилася поміж воїнів, увірувавши у власну безпеку. Навіть сам Нолофінве трохи відтанув — як він потім сказав Фіндекано, зненависть до Морінготто затьмарила йому розум, і він зовсім забув про жон і дів, котрі йшли за військом. Якби з Ангбанду висунулася якась нечисть і здолала воїнів, то ніжним квітам Валінору було б зовсім зле… Не говорячи вже про дітлашню — найбільший скарб Ельдар. Нині князь йшов попереду рушення у вінку з квітів і листя, який вдягнула на нього мала Ітарільде, донька Туракано, і цей вінок личив грізному Нолофінве більше, ніж золотий княжий вінець.

Тривожний звук сурми трохи не застав розімлілих лучників зненацька. Нині в передовому загоні йшов Айканаро зі своїми воїнами з Nеlya Nosse. Вони і просурмили тривогу.

Фіндекано надбіг саме вчасно — воїни Айканаро вже вишикувались в лаву для битви. Навпроти них відкривалася розлога долина, посеред якої мріло озеро. І прохід до цієї долини загороджував бойовій стрій воїнів в багряних накидках з зорею Феанаро.

— Ось і зустрілися! — прошипів Айканаро до Фіндекано, — клич свого брата, Астальдо, він давно хотів зіграти Міnya Nosse на тятиві лука…

- Іменем князя Нолофінве я забороняю стріляти! — вимовив Фіндекано з силою, — тут вирішує князь, Айканаро…

— Твій батько першим добуде меча… А ось і він.

Поміж воїнами виник Нолофінве.

— Воїни старшого вуя, — доповів Фіндекано стиха, — просто попереду. Там, біля озера — напевно табір…

Нолофінве склав на грудях руки. Він стояв так довго, дуже довго. На тому боці теж панувала тиша, і не видно було керманича.

— Мій батьку і князю, — озвався врешті Фіндекано, — вислухайте, прошу, мої слова, а робіть як знаєте. Дозвольте піти до них на перемовини. Вуй Феанаро… Ну не накаже ж він своїм воїнам стріляти в нас… Зрештою, нас більше, трохи не втричі, незважаючи на всі втрати. Нехай вони відсунуть табір… Хоча б на той бік озера. А згодом… Згодом буде видно, що робити далі. Принаймні, ми не перестріляємо один одного одразу, на радість Морінготто.

Нолофінве вдивлявся в лаву навпроти, і сірі очі його палали холодним вогнем.

— Я не бачу брата, — мовив він врешті, - може він у таборі?

— Тим більше — нехай я буду посланником. Я маю певність у безпеці, бо…

— Все сподіваєшся на свого оtorno? — спитав князь, але не зло, а сумно, — я пам’ятаю ту стару пісню, яку дорогою виспівував твій загін… Стережись, соколе…

— Ви дозволяєте?

- Іди. Нехай твій шлях буде прямим.

Фіндекано оправив одяг, пошарпаний за дорогу, але акуратно залатаний малим Антом, який і нині тримався поруч, і здивовано витріщався на стрій воїнів у багряному, звелів малому Нандо зоставатися біля «Аrana Фінголфіна» і рушив вперед.

Воїни Першого Дому стояли все так само нерухомо, з націленими луками напоготові. Фіндекано підійшов на таку відстань, де можна було говорити, не напружуючи голос, і мовив:

— Я хочу говорити з вашим cano, лучники.

Стрій розсунувся, і до Фіндекано вийшов Макалауре.

Юнак не одразу пізнав співця — quentaro схуд, на змученому обличчі виступили вилиці. Зараз він був дуже схожим на Феанаро, хоча, серед семи синів, князя Міnya Nosse найбільше нагадував з обличчя Атарінке.

— Канафінве, я посланник, — мовив Фіндекано неголосно.

— Я розумію, — стиха озвався співець і вимовив голосно до своїх: — Опустити зброю!

— Де ми можемо поговорити?

— Он там, біля пагорба…

Вони відійшли набік і сіли на трав’янистому схилі. Макалауре дивився просто перед собою, не говорячи ні слова.

— Канафінве, — знову озвався Фіндекано, — я є посланником князя Нолофінве до князя Феанаро. Ти відведеш мене до нього?

— Для цього, — вимовив Макалауре болісно, — мені доведеться наважитись на підлість, якої ще не було поміж Ельдар, і вбити посланника князя Нолофінве…

Фіндекано здригнувся, як від холодного вітру. Швидко ж збулися його сни.

— Твій батько загинув, Макалауре?

— Ще при світлі зірок…

— Була битва?

— О, так, і спершу дуже вдала… Ми розтрощили urqui і раз, і двічі… Вони втікали горами, князь звелів переслідувати їх, і вирвався далеко вперед зі своєю дружиною з юнаків. Вони обожнювали нашого