Мирослава Горностаєва - Астальдо

я навіть уявити собі не міг, щоб таке сталося… Воно палає живим вогнем… Воно живе, Ельдар, воно співає дівочим голосом…

Дійсно, над пробудженим світом неначе продзвенів голос діви-воїна, сповненої сили і завзяття.

— Я вже закохався в цю вогняну панну…

— Не знаю, Ельдар, мені так більше до вподоби срібне сяйво…

— Квенді створено для життя під зорями, це світло занадто яскраве…

— Воно здається яскравим нам, а що ж говорити про лиху силу?

— Князь Нолофінве наказує рушати! Сурмити в сурми! Розгорнути стяги!

Рушення двинулося вперед під голоси срібних сурем. Сіра запилюжена рівнина перед очима бризнула зеленню та дивними барвистими квітами, які ніколи не квітли під зірками. Нолдор йшли по цьому килиму з трави та квітів, обнадієні, гарячково веселі. Навіть ті, кому більше подобалися сутінки, розуміли, що світло дає їм величезну перевагу під час бою.

— Тангородрім, — вказав Ант на триглавий верх, — а онде, на схилі і сам Ангбанд… Дивіться, аranen, фортецю відновлено… У орків з’явився повелитель — до того навіть Хазяїну Вовкулаків Саурону не під силу було повернути на місце каміння, вивернуте Тулкасом…

Все ближче і ближче фортеця, що вросла в гірський схил… Укріплення плавно переходять в гірські печери… Велетенська брама затуляє вхід… І тиша… Мертва тиша. Ні вартових на чорних вежах, ні охорони. Тільки вітер, що віє зі схилів згаслого вулкану несе з собою сморід сірки і диму.

— Тут нема жодної живої істоти…

— Якби тут був хтось живий, Нолдор, ми б давно потрапили під обстріл…

— Може фортеця порожня? Говорять же, що тут ніхто не жив — лише орки кублилися в гірських печерах.

— А оту браму теж орки зробили? Ні, Ельдар, у замку з’явився хазяїн.

— Вони бояться світла, і тому позалазили в шпарини…

— Нам їх не видобути, Ельдар — цю браму не завалять і тарани.

— Якщо взяти таран, окутий залізом…

— На цій рівнині немає деревини, міцнішої за кущик, майстре-Нолдо!

— Князь Нолофінве, — задиханий голос вістового, — кличе до себе воєводу Фіндекано з супроводом. Князь Нолофінве велить взяти в обозі коней…

Моретінде зустрів хазяїна тихим скривдженим іржанням. Фіндекано погладив розумну тварину з почуттям провини — він зрідка навідував улюбленця. А Моретінде ж пережив весь жах крижаного походу, і його дитячий розум ще не отямився від минулого лиха.

Ант не відходив від cano, і тому юнак посадовив хлопчика за спину, чим заслужив ще одну догану від свого верхівця. В супровід Фіндекано взяв Алмареа з Мірімоном, чим викликав у інших лучників тиху заздрість. Зав’язувалось щось цікаве, а Ельдар були вельми цікаві особи, і цю цікавість в них не могли вбити ніякі біди.

Князь Нолофінве очікував сина верхи на Рогаллорі. Під’їхав Фінарато, теж верхи, у супроводі Едрагіля та Гвіндора з Гельмиром.

— До брами! — коротко скомандував князь, — і сурмити в сурми.

Коні рушили чвалом. Алмареа, хвацько вправляючи конем самими коліньми, видобув сурму, те саме зробив Едрагіль. Чистий срібний звук пронісся над рівниною. Раз, і вдруге… І втретє.

— Якщо вбивця мого батька знаходиться тут, нехай виходить на битву! — голосом, сильнішим від сурми, закричав Нолофінве, — я викликаю Мелькора, прозваного Морінготто, на бій, самого, а чи з військом!

— Ай-я! — вимовив Ант за спиною Фіндекано, — О, Аran Фінголфін — найхоробріший з Еldrim! Навіть володар Доріату ніколи б не насмілився… Аranen Фінгон, Ант побачив, як Квендо викликав на бій Валу, і тепер може і вмерти…

Ант давно вже звав Фіндекано на синдарський лад, а князя Нолофінве намагався називати якомога шанобливіше, і визнав у лучників, що повне ім’я їхнього володаря, яке вживалося лише в офіційних паперах — Фінве Нолофінве. З цього імені у хлопчини і виникло оте Фінголфін, а, оскільки Нолофінве його не виправляв і тільки усміхався з горливості малого Нандо, то Ант від серця вважав, що звертається до проводиря Нолдор дуже ввічливо, і як належить.

Зараз хлопчина тремтів усім тільцем, але не від страху — від гордості і бажання битви, в якій він поліг би одразу. Фіндекано вже вкотре подивувався, що у Нандо Дорона, який утік від війни аж до північних лісів, такий відважний син.

Фортеця, однак, німувала. Не було стрільців на чорних вежах, ніхто не відгукнувся на голос срібних сурем. Коли під’їхали до брами, і князь з силою вдарив в окуте залізом дерево руків’ям меча, зверху не озвався жоден голос… Можливо Морінготто тут і не було, а може він теж заховався від світла Вогняного Серця в самих надрах гори.

Нолофінве зітхнув. Фіндекано бачив, що батько прагне бою, як спраглий прагне води в пустелі. Тільки зараз юнак зрозумів, чим був для його холодного, мов крига Гелькараске, татка загиблий князь Фінве. Що з того, що він не нетямився від горя, як то робив Феанаро. Вся крижана лють проводиря Нолдор ладна була виплеснутися на того, хто вийшов би з-за цієї брами.

— Ніхто не вийде, — стиха озвався Фінарато, — а жаль…

Тихого книжника неможливо було пізнати, його блакитні очі стемніли і виблискували похмурим вогнем. Фіндекано і сам відчував — відчинись зараз брама — він перший кинеться з мечем на Морінготто, а там нехай вже Мандос, і Суддя з його прокляттям…

Вершники вичекали ще трохи, а тоді повернули назад. Воїни, що стояли в бойовім шику, привітали їх радісними вигуками — Нолдор вважали, що Морінготто здатен на будь-яку гидоту, в тому числі і на вбивство тих, хто оголошує виклик.

— Що будемо робити? — спитала Артаніс, котра виїхала верхи наперед. Риси її витонченого личка були викривлені бажанням бою.

— Тут має бути прохід в горах, — відмовив Нолофінве втомлено, — якщо довіряти мапам, і зброєносцю мого сина. Рушаємо на південь, там ліси і родючі долини. Стояти тут облогою не випадає — у нас мало води, дорожній хліб закінчується, та й невідомо, хто замкнувся у цій твердині. Якщо тут хазяйнує Майя Саурон, то він мені поки що нічого не винен…

Рушення поволі двинулося від стін мовчазної фортеці. Фіндекано зайняв своє місце на чолі загону. Він їхав верхи, не бажаючи зоставляти Моретінде в обозі. Ант сидів у нього за спиною, обійнявши руками за стан, і притуливши до спини командира розкошлану срібноволосу голівку.

Васа, Вогняне Серце, заливала долину тіней потоками світла. В цьому світлі губились верхівки Тангородріму. Дивитись вгору було боляче очам, тому Ельдар йшли, схиливши голови, і лише час від часу позирали на чорні мури, ніби вплавлені в скелі.

Раптом Фіндекано ніби почув своє ім’я. Не голос навіть, шелест вітерцю повторював і повторював його наймення…

— Анте, — спитав юнак у