Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Мені сняться лихі сни, — озвався Фіндекано стиха, — мені сниться, що вуй Феанаро загинув у битві, а Майтімо… Майтімо…

— Теж загинув? — спитав Фінарато.

— Ні, наче він у полоні… Його катують, а він замкнувся в аvanire, наче в панцир, і мовчить… мовчить…Там, уві сні, я відчував його біль і розпач… Фінарато, адже я не ясновидець, це не може бути правдою.

— Це лише поганий сон, — мовив Арафінвіон заспокійливо, — ти тривожишся за нього, ось тобі і сняться жахи.

— А ти нічого не відчуваєш, провидцю? — спитав Фіндекано напряму.

Фінарато задумався.

— Ні, - відповів зрештою, — як це не дивно, ні… З того часу, як ми ступили на кригу, мене покинув дар ясновидіння. Може, в Ендоре це не діє, може ще не прийшла пора, а може… Яке може бути ясновидіння, милий брате, коли Суддя, володар майбутнього, промовив до нас: «ви помрете, Нолдор, від зброї, тортур і горя…»

— О, мій nildo таки вміє потішити, — озвався Едрагіль, — тільки мене це не злякає, я завжди йтиму за ним, немов за стягом.

- Іноді думаєш, — сказав Фінарато сумно, — чим заслужив ти на відданість? Шукаєш в собі якихось особливих цнот, і їх не знаходиш.

— Хіба друга вибирають за щось особливе? — мовив Едрагіль, — Фіндекано, давній приятелю, про що ти думав, коли вибирав собі оtorno?

— Рудий підліток ніс на руках чорнявого малюка, коли той вивихнув ногу, — сказав Нолофінвіон, — і малюк ні про що не думав, окрім того, як йому зручно, і навіть нога менше болить. А потім, через багато кіл світла, чорнявий юнак стояв на березі проливу, дивився, як горить остання надія Нолдор, і думав… Думав…

— Пробач, — сказав Едрагіль розгублено, — я вдарив по відкритій рані… Але ж ти тривожишся за нього, от я і…

— Щоб не сталося між нами, я б не хотів, щоб він помирав в муках, — коротко відповів Фіндекано, — я не образився, милий Едрагілю. Але я прийшов сюди, Фінарато, не для того, щоб поговорити про сни. Батько питає, чи зможеш ти, в разі необхідності, стати посланником до Ельве Сінголло.

— О, чому б ні…, - сказав Фінарато задумливо, — однак, певні обставини… Між Ольве і його братом, а власне — братами, бо в Доріаті живе ще один брат Ольве — Ельмо, є зв’язок, часом орли приносять листи, і я сам читав деякі з них… Якщо Ельве дізнається про події в Альквалонде, то навряд чи він захоче укласти з нами союз. Але я з радістю стану посередником, якщо, звісно, до того вуй Феанаро не зробить щось таке, що назавжди знищить саму можливість перемовин. Князь Ельве гордий, дуже гордий, в цьому він може перевершити навіть Вогняного Духа. Якщо ці два клинки зітнуться — посиплються іскри, які можуть підпалити Белеріанд.

Заручившись згодою родича, Фіндекано повернувся до свого загону, і покликав Алмареа, який, окрім всього іншого, був сурмачем загону. Опісля Гелькараске Ельдар кликав до шикування вже не зривистий від холоду голос воєводи, а голос срібної сурми, яку Алмареа дбайливо зберігав у наплічнику, і навіть не подумав тоді зоставити на льоду.

«Ми, Нолдор, — думав Фіндекано, дивлячись, як жваво підіймаються його воїни, — таки якісь чудні Квенді… Ми — майстри, зодчі, ювеліри, поети, музики… Ми покинули все в Тіріоні, частину речей, дорогих серцю, зоставили в Арамані, решту кинули на лід, однак зберегли сурми і стяги… Щоправда, Фінарато, доніс свої книги, а я — арфу… Те, що найдорожче серцю… І нехай лучники дражнять Мірімона, що він кинув кухля, але зберіг скрипку… Мій приятель на привалах різьбить собі чашу з дерева, а потім бере скрипку до рук, і наші душі підіймаються до зірок…»

— Лучники, готові?

— Готові, cano…

— Рушай!

Охорону обозу нині подвоєно, жони та діти йдуть всередині кола. Це виправдало себе, коли орки несподівано виникли в лісі, а тепер ліс закінчується, далі почалася пагориста місцевість з якоюсь колючою рослинністю, що, здається, не мала й назви. Воїни перешіптувались, що доведеться знову ламати по шматочку дорожній хліб — ні ягід, ні грибів ця місцина не родила. Нове світило блукало небом, то зменшуючись, то збільшуючись, до його сріблястого сяйва вже звикли, але все ще продовжували милуватись, і складати пісні на його честь.

Десь через сім кіл Мінливого Рани передові побачили на обрії верхівки гір. Рушення тримало шлях на ці верхівки. Ант, котрий йшов поруч з Фіндекано, захвилювався і почав нервувати. На перепочинках він влаштовувався під плащем воєводи, обіймав свого canо рученям за шию, і тремтів всім своїм худеньким тільцем, аж доки сон не зморював його.

Нолофінвіон і сам відчував, що земля ця просякнута якимось давнім злом. А йти до тих суворих верхів, серед яких вже ясно було видно триглаву гору, вкриту чи-то туманом, чи-то димом, йому не хотілося може і так само, як його зброєносцю. Однак, Нолдор йшли на битву, тож воєводі не можна було піддаватись страху. Воєводі не можна було згадувати постать Судді на скелі, і слова прокляття, і страхітливі сни, в яких Майтімо Руссандол терпів муки, які тільки й міг вигадати чорний злобний розум.

Все ближче і ближче гірське пасмо… Все напруженіша тривога висить над військом.

— Нолдор, дотримуватись шику! Зброя напоготові!

Вже давно охоронний ланцюг йде в кольчугах. Це тяжко і незручно, незважаючи на відносно невелику вагу озброєння Ельдар. Але нікому не хочеться померти як Аракано — від випадкової орочої стріли, вже після переможної битви.

— Нолдор, заспівуй! Ширше крок!

— На озера на глибокі — заводить Алмареа, чий голос трохи віджив опісля Гелькараске, залюбки виходить лебідь, а орел ширяє в небі, а орлу подружить сокіл. Із країв південно-синіх, із країв лише далеких щовесни летять лелеки, носять вісті провесінні.

Тиші не дотримуються, бо на відкритому місці рушення все одно видно здалеку. Якщо ворог там, в горах, їх уже давно помітили — то чому б і не заспівати. Цю стару пісню Пробуджених любив Фіндекано, вона була наче про них з Майтімо… Орлу подружить сокіл… Де ти, Руссандоле?

— Еla[132], Ельдар! Дивіться, що це?

Там, де зостався Благословенний Аман, велетенською пожежею розгорялося небо…

Рушення зупинилося. Багряне світло ставало все яскравішим, воно затьмарило сріблясте світло Рани, котрий схилився до самого обрію. Засніжені верхівки гір наче спалахнули вогнем, і Ельдар прикрили руками лиця, бо світло засліпило їхні очі, налаштовані на те, щоб бачити у темряві.

— Дивіться, Нолдор! О, загибла Лауреліна, ти наче залишила нам останній плід…

Поволі підіймався на небо круглий диск… Він втратив свій багрянець, він засяяв сліпучим золотим вогнем… Рівнина раптово освітилася ще яскравіше, ніж будь-коли у Валінорі.

— О, Васа[133], Вогняне Серце! — побожно вимовив хтось, —