Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Звідти, дитя моє.

- І ви бачили Валар?

— Не тільки бачив, але й говорив з ними?

— Вони послали вас нам допомогти, правда ж?

— Ми прийшли самі, - мовив Фіндекано, обминувши слизьке питання, — прийшли битися з тим, кого ви звете Мороком. Чорний Вала, Мелькор, убив нашого родича, і викрав річ, що є справою життя іншого нашого родича. Ми оголосили йому війну.

— То Морок знову в цих землях, — здригнувся хлопчина, — лихо… Ото ж бо і розплодилося ріжної нечисті.

— Зладнаємо, — мовив Фіндекано підбадьорливо, — а нині, юний воїне, маєш перше завдання.

— Почистити вам зброю? — зголосився хлопчина.

— Ні, поїсти і випити гарячого напою. Он, бачиш того веселого Нолдо? Його звуть Алмареа, він тебе і нагодує. І не бійся його — він завзятий насмішник, але має щире серце.

Малий Нандо був дуже голодний, але від дорожнього хліба відкушував по маленькому шматочку, з козубка брав по ягідці, і всіляко показував перед прибульцями з Благословенного Краю свою чемність та вихованість. Мірімон, дивлячись на нього, підсміювався стиха:

— Князь Ельве дійсно привчив своїх воїнів до залізного порядку. Це ж хлопчина явно бере приклад з якогось княжого зброєносця.

- І треба сказати, що він поводиться гідно, — сказав Фіндекано, — я опікун цієї дитини, Нолдор, тому попереджаю — жодних не дуже розумних жартів.

— Тільки розумні жарти, — озвався від вогнища Алмареа, простягаючи хлопчикові кухля з паруючим quenilas, — тільки розумні, cano… Присягаюся Свічадом Міндону!

Коли Нолдор знову рушили вперед, зоставивши далеко позаду свіжий могильний курган, насипаний над попелом загиблих, та ще один курган — з мертвих орків, звалених на купу, поруч з Фіндекано поважно крокував його названий син. Зброю свою молодий воєвода таки зоставив при собі, але хлопчина випрохав у нього арфу, і ніс її в чохлі, на ремені, перекинутому через плече, щасливий, що може хоч чимось допомогти тому, хто вивів його з-під смертної тіні і обіцяв виростити для помсти.

***

Рушення Нолдор під проводом Нолофінве просувалося все далі й далі на південь. Князь особисто зацікавився зброєносцем Фіндекано, і подовгу розмовляв з малим Нандо щодо вибору дороги. Хлопчик умовляв Нолофінве не йти через Дор-Даеделот, а обігнути його побережжям.

— Це гак, дійсно великий гак, — говорив він, на черговому привалі, вдивляючись в мапу, яку розвернув перед ним Нолофінве, — я не все тут розумію, але до Гітлуму та Белеріанду є обхідний шлях, ось він… А в тих горах повно нечисті, Аran Меletyalda[131] Нголфін, там руїни Ангбанду, вся гора Тангородрім пронизана печерами, а в них — орки, а деякі бачили в тих краях навіть балрогів, і тікали звідти пріч.

— Тим більше — ми маємо йти тим шляхом, — мовив князь, — можливо там ми зустрінемо Міnya Nosse, котрі стоять облогою.

— Мій батьку і князю, — мовив Фіндекано, користуючись тим, що вони з батьком радились сам на сам, якщо не зважати на Анта, котрий майже не розумів квенья, — я б порадив вам не зустрічатись нині з Першим Домом. Деякі Ельдар при одному імені старшого вуя хапаються за зброю. Не вистачало ще, аби ми почали усобицю просто перед лігвом орків та балрогів. А може і Морінготто там — куди б він ще подався, як не до насидженого місця?

— Тим краще, — незворушно відповів князь, — а усобицю розпочнемо опісля перемоги, якщо її буде кому розпочати. Ти думав над тим, сину мій Фіндекано, що ми йдемо смертну битву, а не на прогулянку?

— Можливо ліпше буде, — сказав юнак, — обійти ці прокляті гори, а там, в Белеріанді укласти союз з Ельве Сінголло…

— Союз з братом Ольве Альквалондського? — гірко спитав Нолофінве, — ти думаєш, що це можливо?

— Я сам піду на перемовини і скажу, що плачу власним життям за загиблих Телері… Зрештою, серед нас є родичі Ольве…

— Йдемо через Дор-Даеделот, — коротко відмовив князь, — йдемо в бойовому шику зі зброєю напоготові. Якщо там нема ні Міnya Nosse, ні Морінготто — рушаємо далі — на Гітлум та Белеріанд. А там уже діємо за обставинами. До речі — поговори з Фінарато, чи погодиться він бути посланником до свого родича Ельве.

Фінарато юнак віднайшов поміж воїнів Третього Дому. Інголемо сидів на розстеленому плащі і… читав книгу. Поруч вовтузився зі зброєю нерозлучний зі своїм nildo Едрагіль.

— А я-то думав, — вимовив Фіндекано з усміхом, — що в Гелькараске ми зоставили на льоду все зайве. Дехто з моїх воїнів покинув навіть казанки та ложки, і нині вирізає собі посуд з дерева.

— Мудрість ніколи не буває зайвою, — відповів Фінарато, — я теж зоставив на кризі торбинку з дрібничками, які зробив сам… Але книги… Книги залишив. О, яке чудове дитя… Артаніс говорить, що ти усиновив цього Нандо?

— У нього не зосталося нікого, окрім рятівника.

— Як вважаєш, що ми робитимемо далі?

— Себто, що вирішив князь? Йдемо вперед.

— Через Дор-Даеделот?

— О, так… На війну, в Дор-Даеделот.

— Воювати нині хочуть всі, - мовив Фінарато задумливо, — навіть nissi. Ота сутичка в лісі не злякала, а заохотила наших Ельдар. Князем рухає помста — він втратив сина, а ви з Турондо — брата… Але чи є розумним лізти в ті прокляті гори, навіть не з’ясувавши, що там? Руїни Ангбанду, говорить твій зброєносець? А чи руїни? Якщо нас зустріне ороча орда, вишикувана біля брами замку?

— Тим краще, — відповів Фіндекано, — все скінчиться в єдиній битві.

— А якщо вони просто поховаються по норах? Ми не зможемо прочесати всі печери. А якщо там дійсно відновлено укріплення? У нас нема нині засобів, щоб штурмувати фортецю.

— Тоді відходимо до Белеріанду і спробуємо укласти союз з Ельве Сінголло.

— А якщо Феанаро випередив нас?

— Вуй Феанаро, — сказав Фіндекано стиха, — може лише нам нашкодити. Якщо він вестиме перемовини з князем Ельве так, як з його братом…

— Я цього і боюся, — зітхнув Фінарато, — князь Феанаро зневажає Телері, але він не знає, не хоче знати, що Синдар з Ендоре — це не лагідні і байдужі до всього, окрім своїх кораблів, Телері Альквалонде. Тутешні Квенді воюють, відколи й народжені були. Вони мудрі і сильні, нехай і не бачили ніколи світла Двох Дерев. Якщо Феанаро дозволить собі зайве, воїни Сінголло просто розчавлять його дружину. Самою кількістю воїнів, я вже не говорю про їхній вишкіл, і озброєння, виготовлене Наугрім…

— А радіти з цього буде Морінготто, — мовив Фіндекано.

— Отож…

Приятелі помовчали. Едрагіль зітхнув, поклав лука, і погладив по голові Анта, який завжди трохи ніяковів, коли при ньому починали говорити на