Мирослава Горностаєва - Астальдо

вождя і були його тілоохоронцями. Та в гірському проході, біля Дор-Даеделоту, їх зустріли Валараукар…

— Чому він так поспішав? — спитав Фіндекано, зі щирим жалем стиснувши тонкі пальці Макалауре.

— Не знаю… Останнім часом батько… Його вчинки… Я не можу…

Фіндекано не став продовжувати цю розмову, бо бачив, як змінилося лице Макалауре. Співцеві було соромно, дуже соромно.

— Вони й убили князя Феанаро? — спитав зрештою, — балроги?

— Ми наспіли якраз вчасно, — мовив Макалауре, — щоб відбити його тіло. Батько був ще живий, він помер у нас на руках в тому гірському переході, на схилі Еред-Ветріну. Дух його відлетів на Захід, а тіло розсипалося попелом…без вогняного поховання. Його воїни полягли теж… Пам’ятаєш Наренділя?

— О, так…

- І інші… Три десятки хоробрих юнаків…

Вони помовчали.

— Хто тепер у вас за старшого? — спитав Фіндекано, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав рівно, — Нельяфінве?

— За старшого? — спитав Макалауре таким голосом, що Фіндекано зрозумів все і без подальших слів, — за старшого — я, Канафінве.

Фіндекано притис до грудей руку. Там, на куртці, під плащем, було пристебнуто квітку з аметистів.

— Коли і як? — спитав.

— Що — коли…

— Як ви втратили Руссандола? В тій же битві?

— Ні, - вишептав Макалауре, — пізніше… До нас прийшов посланник, туди, у табір на Еред-Ветріні… Це був, напевне, Мая, але вигляд він мав… Непохований небіжчик та й годі… Він запропонував перемовини. Сказав, що, коли старший Феанаріон прийде на перемовини один і без зброї, то Морінготто віддасть йому Сильмарили, як викуп за смерть рідних.

- І Майтімо…

— Ми, — сказав співець, — умовили брата взяти супровід. Він пішов би сам — особи, яка б була відважнішою за Старшого Рудого я не знаю, окрім хіба що нашого батька. Але ми умовили. Ми вважали, що Морінготто може його і обдурити, і краще мати біля себе воїнів, в разі чого. Він пішов, такий спокійний і рішучий, пішов… і не повернувся.

— Де його поховали?

Макалауре затремтів, але промовчав.

— Де курган твого брата, співець? Де пісня про його загибель?

— Ми чекали довго, — прошелестів голос, що шурхотів листям, а не дзвенів золотом, — тоді я з братами рушив до того місця, де мали відбутися перемовини. Там були тільки мертві, Фіндекано… Купи мертвих urqui, і наші… посеред тих куп… Ільфірін… Пам’ятаєш його? А Маранво?..

— О, Вишні Валар, — тільки і вимовив Фіндекано, — звісно ж… І Майтімо… Там?

— Ми не знайшли його тіла.

— Як не знайшли?

— Мертвих було… понівечено. Жахливо… Ми пізнавали їх… По волоссю… По решткам одягу… Тварі… Вони жеруть наших мертвих, ти це знаєш?

— Знаю… Бачив…

— Але Майтімо не було серед мертвих. Ми пізнали всіх, і поховали всіх… окрім Майтімо. Живим, чи мертвим, його забрали з поля бою.

Фіндекано охопив руками плечі. Його трусило. Він боявся згадувати свої сни… і той голос, принесений вітром… Прощавай, мій Астальдо… Namarie… Прощавай…

— Це не все, Макалауре, — сказав він врешті, - я не вірю, щоб ви склали руки, і не спробували дізнатись…

— Вони прислали посланника, — сказав співець все тим же неживим голосом, — не того, що першого разу. Цього разу це був urko, здоровезна тварь, трохи розумніша за інших. Він назвався Больдогом, на ньому було пристойне озброєння і якийсь натяк на одяг. Говорив він на такому ламаному синдарині, що я ледве розумів його. Цей Больдог сказав, що Морінготто, якого він називав володарем і повелителем, тримає Майтімо в Ангбанді заручником. І сказав, щоби ми забиралися з Белеріанду геть, інакше… Інакше нашого брата візьмуть на тортури, і мучитимуть доти, доки ми залишатимемося тут. Потім тварь ошкірилась і кинула мені до ніг… ось це.

Макалауре розстебнув куртку. Довкола його стану було обвите щось схоже на пояс. Але, коли співець зняв з себе цю річ, Фіндекано з жахом побачив, що це довга коса з рудого волосся, яке місцями злиплося від крові.

— Вони могли, — сказав Нолофінвіон, торкнувшись страшної реліквії, ніби боячись завдати болю пораненому, — обрізати волосся мертвому, Макалауре…

А в голові продзвеніло: «Ти ж сам в це не віриш… Сон…».

— Ми з братами довго радились, — мовив співець, знову ховаючи під куртку закривавлену косу, — і вирішили, що так воно і є… Ми не могли піти з Белеріанду геть — Обітниця. І штурмувати Ангбанд теж не могли. У нас мало війська, а там — твердиня. Тієлкормо ходив туди на вивідки і бачив…

— Ще хтось приходив звідти?

— Ні, ніхто… Власне, тому ми і вирішили, що Майтімо вбито.

Фіндекано подивився в очі Макалауре і вимовив стиха:

— Але ти знаєш, quentaro, що він живий і терпить муки… Ти це знаєш…

— Ми знаємо, всі шестеро, — просто зізнався Макалауре, — не по оsanwe, він, напевне, закрився намертво, щоб ворог не дістав до його душі… Просто знаємо… Спершу я думав, що це лише мій тягар, потім близнята не витримали, зламались. Вони ридали в моєму шатрі, а я говорив, що це всього лише лихі сни, хоча сам… Сам знав, що це правда. І ті, троє, теж знають… Не говорять, але знають… Ми взагалі про нього… не говоримо. Ти — перший, кому я… зміг оповісти.

Фіндекано підвівся. Макалауре теж встав.

— Що сталося в Лосгарі, співець? — спитав Фіндекано стиха, — ти можеш пояснити?

Макалауре задумався. Вихудле його обличчя наче помарніло ще більше.

— Назви мене, — мовив врешті, - як завгодно, і ким завгодно, але я не можу пояснити тобі, що там сталося. Я можу оповісти, що сталося в Альквалонде, де батьків вогняний дух наштовхнувся на камінну непоступливість князя Ольве. Але я не знаю, що сталося в Лосгарі. Хоча сам підніс смолоскип, вітаючи рішення вождя…

— Макалауре, — сказав Фіндекано, торкаючись рукою його плеча, — прийми мою пораду. Зараз відведи воїнів до табору, накажи розібрати табір і перенести його на південний бік озера. Ми станемо табором тут. Ми прийшли сюди важким шляхом, співець, ми зоставили на кризі Гелькараске милих нашому серцю, і теж приймали бій. Ти втратив батька і брата, це тяжко, але в північному лісі є курган, насипаний на місці, де стало попелом тіло мого Аракано…

— О, ні…, - вимовив Макалауре, — він же ще зовсім дитя… Як мої близнята…

— Мій брат Туракано, — продовжив Нолофінвіон, — втратив в Гелькараске жону і ледве врятував дитину. Якби нині передовим йшов його загін — тут уже було б побойовисько. А близьких в цьому поході втратив не тільки рід Нолофінве. Але я не хочу усобиці поміж родами… в пам’ять Майтімо, де б він нині не був.

— Я зроблю…, - вимовив Макалауре, — ми