Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

позбутися мене, — міркував я, — їй тепер треба викласти принаймні двадцять доларів. А то й більше…» І я вдався до нападу:

— Лоло, благаю, дай мені пообіцяні гроші, а то я ляжу отут і ти почуєш від мене все, що я знаю про рак, про ускладнення, пов'язані з цією хворобою, і про роль спадковости, бо, знаєш, Лоло, рак передається у спадок. Не забуваймо ж цього!

Зображуючи і змальовуючи подробиці материної хвороби, я бачив, як Лола переді мною блідне, обм'якає і слабне. «Ну, суко! — казав я собі. — Тримай її добре, Фердінане! Хоч раз тобі пощастило ухопитись як слід! Не пускай линви! Така тверда натура нескоро потрапить тобі до рук!»

— На, бери! — нестямно зойкнула Лола. — Ось твої сто доларів, забирайся геть і не приходь ніколи, чуєш, ніколи! Геть! Геть! Геть, паскудо!

— Лоло, і все ж поцілуй мене. Адже чого нам гніватись? — запропонував я, аби пересвідчитись, чи я справді такий осоружний їй. Лола витягла з шухляди револьвер, і то був не жарт. Мені вистачило сходів, я навіть не викликав ліфта.

Ця сварка, проте, повернула мені смак до роботи, у грудях я знову відчув сміливість. Наступного дня я сів на поїзд до Детройта, де, як запевняли, дуже легко знайти всіляку дрібну роботу, не дуже цікаву, зате з непоганою платнею.

Перехожі пояснювали мені дорогу так, як колись сержант у лісі. «Туди, — казали вони. — Тут схибити не можна, він просто перед вами».

І я справді бачив величезні присадкуваті засклені споруди, подібні до безкінечних кліток на комашню, бачив, як усередині ворушаться люди, проте мляво, неначе вони вже тільки безсило борсаються, переможені невідомою нездоланною силою. Так оце завод Форда? А потім скрізь навколо й над корпусами аж до неба розлігся важкий, глухий розмаїтий гуркіт лавини механізмів і верстатів, що з непоступливою затятістю крутилися, котилися, стугоніли, от-от ладні зламатись, але не ламаючись ніколи.

Отже, це тут, сказав я собі, принад небагато… Чогось гіршого я, здається, ще ніколи не бачив. Я підступив ближче, аж до самих дверей, де грифельна дошка сповіщала, що потрібні робітники.

Чекав не тільки я. Один з тих, хто терпляче вистоював, сказав, що він тут уже третій день, а його ще досі не беруть. Цей баран приперся з Югославії, аби мати роботу. Озвався до мене й іще один голодранець, запевняючи, ніби праця — для нього насолода і задля цієї насолоди він приперся аж сюди, — ну й брехло, справжнісінький маніяк.

Серед нас майже ніхто не розмовляв англійською. Чоловіки недовірливо позирали один на одного, немов не раз биті тварини. Від їхнього гурту несло смородом засцяних промежин, такий самий дух стояв у шпиталі. При розмові слід уникати їхнього віддиху, бо бідаки всередині тхнуть смертю.

Згодом закрапав дощ, ми щільними рядками поставали під стріхи. Аж дивно, як можуть стискатися людці, що шукають роботи. Підстаркуватий росіянин нахилився мені аж до вуха: на його думку, найкраще у Форда те, що тут беруть на роботу байдуже кого і куди. «Тільки стережися, — напучував він мене, — тут не треба пнутись наперед, бо, як випнешся, тебе миттю попхнуть за двері й замінять якимсь механізмом, що в них завжди є наготові, а тоді навіть не сподівайся, що хтось візьме тебе назад!» Цей росіянин дуже добре розмовляв французькою з паризьким акцентом, бо довгі роки переправляв наркотики, аж поки його вигнали після кокаїнової афери в Безоні; на додачу він програв у кості свого автомобіля якомусь клієнтові в Біарріці й відтоді уже не мав машини.

Росіянин не збрехав, до Форда справді беруть геть усіх. Я, одначе, не вірив, бо такі вістки дуже легко задурюють голодранцям голову. У злиднях настає така мить, коли дух уже не перебуває повсякчас разом з тілом. Просто йому там дуже зле. І тоді з вами немов розмовляє чиясь душа. А душа безвідповідальна.

Попервах, звичайно, нас роздягли до голого тіла. Оглядини відбувались у якійсь начебто лабораторії. Ми поволі переступали ногами. «Ви, я бачу, в кепському стані, — виснував санітар, миттю оглянувши на мене, — але дарма».

А я ж боявся, що мене не візьмуть на роботу через африканську пропасницю, коли дізнаються про неї, припадком помацавши мені печінку! Навпаки, вони, здавалося, задоволені, що серед нових робітників є хирляві та хворі.

— З такою роботою, як у нас, — одразу запевнив мене й лікар, — стан вашого здоров'я не має жодного значення!

— Тим краще, — відповів я, — але, добродію, я маю освіту і колись навіть вивчав медицину…

Лікар ураз пильно і неприязно подивився на мене. Я збагнув, що знову дав хука і сам собі нашкодив.

— Хлопче, ваша освіта тут ніде не придасться! Ви прийшли сюди не думати, а виконувати рухи, які вам звелять виконувати… Люди з уявою нам на заводі не потрібні. Нам потрібні звичайні шимпанзе… Ще одна порада. Більше ніколи не згадуйте про свій розум! Тут, друже, думають за вас. Затямте це як слід.

Добре, що він попередив мене. Адже краще, коли я знатиму, як поводитись, вивчивши заводські звичаї. Я вже й так утнув не одну дурницю, вистачить років на десять. Надалі буду тихий, як мишка. Коли ми одяглися, нас вервечками, розгубленими гуртами повели на підмогу, туди, звідки долинав громохкий гуркіт механізмів. Усе здригалось у величезній споруді, через ноги й вуха те здригання передавалося й нам, накочувалося хвилями від вікон, підлоги і залізяччя, тіло трусилось і вібрувало від голови до п'ят. У цеху ти мимоволі й сам обертався на машину, кожен шматок плоті здригався серед несамовитого гуркоту, що заповнював усе тіло, набивавсь у голову, струшував нутрощі, піднімавсь до очей швидкими і ненастанними дрібними невтомними поштовхами. Йдучи, ми втрачали товаришів. Прощаючись, усміхалися, немов усе, що там діялось, тішило нас. Не казали нічого, бо однаково нічого б не почули. Щоразу біля якогось механізму залишалося троє або четверо людей.

І все-таки ми ще опирались, дуже тяжко, коли спротивиться власна плоть; нам кортіло зупинити те все, аби віддатись спокійним роздумам, почути, як легко б'ється у грудях серце, але таке нам не під силу. Кінця вже не буде. Це катастрофа — безмежна сталева коробка і ми, що крутимось у ній із машинами та землею. Всі вкупі! Тисячі коліщат і молотів, які ніколи не гупають в унісон із брязкотом, що лине зусебіч; деякі бахкають із такою силою, що немов насаджують навколо клапті тиші, і тоді ти на мить відчуваєш полегшу.

Поміж верстатів пропихається гримотлива вагонетка, розвозячи залізяччя. Стережись! Відскакуй, щоб мала