Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

добре подані нещастя власне, заздалегідь створені уявою. Розмова завмирала. «Фердінане, — озвалась вона нарешті, — годі вже нам балакати, краще я повезу тебе на інший край Нью-Йорка, ми провідаємо мого малого підопічного, я залюбки ним піклуюся, проте його мати допікає мені до живих печінок..» Дивна тоді була хвилина. По дорозі в машині ми розмовляли про її негра-терориста.

— Він тобі показував бомби? — запитала Лола. Я кивнув, що зазнав і такого випробування. — Знаєш, Фердінане, цей маніяк нікому не загрожує. Ті бомби він заряджає моїми старими рахунками. А колись у Чикаго він таки добре погуляв… Тоді він був членом грізного таємного товариства, що боролося за визволення негрів. З його розповідей я знаю, які то страшні люди… Влада зрештою розігнала банду, але в мого негра й досі збереглася любов до бомб. Він ніколи не наладовує їх порохом. Йому вистачає власної уяви. По суті, це справжній митець. Він ніколи не перестане робити революцію, але я бережу його, це чудовий слуга! Він може геть усе і, мабуть, набагато чесніший затих, що революції не роблять…

Згодом Лола знову повернулася до манії всиновлення.

— А все-таки жаль, Фердінане, що в тебе немає десь доньки. Твоє мрійництво дуже пасувало б жінці, а от чоловікові воно без потреби…

Дощ мов поясом стягував ніч навколо нашого авто, що ковзало довгою смужкою гладенького бетону. Все було вороже й холодне, навіть Лолина рука, яку я, проте, міцно стискав своєю. Нас розділяло геть усе. Ми під'їхали до будинку, що вельми відрізнявся від Лолиного. В квартирі на другому поверсі нас чекали невисокий хлопчик років десяти і його мати. Меблі в кімнатах претендували на стиль Людовіка XV, всюди тхнуло недавно спожитою вечерею. Хлопчик сів Лолі на коліна й досить ніжно поцілував її. Як на мене, мати теж підлещувалась до Лоли, тож я й забрав її до сусідньої кімнати, поки Лола наговориться з малим.

Коли ми повернулись, хлопчик показував Лолі танцювальні па, засвоєні на уроках у консерваторії.

— Йому треба ще кілька додаткових уроків, — виснувала Лола, — і я, певне, зможу представити його своїй подружці Вірі з театру «Ґлоуб». Може, в хлопчика ще велике майбутнє!

Після такого ласкавого заохочення мати зі щасливими сльозами заходилася дякувати Лолі. Водночас узяла від неї тоненьку пачку зелених доларів і поклала їх за корсаж, немов листа від коханця.

— Цей малюк мені дуже подобається, — сказала Лола, коли ми знову вийшли на вулицю, — але доводиться підтримувати не тільки сина, а й матір, а я не люблю надто вже хитрих матерів. До того ж малюк дуже розбещений… Я прагну не простої прив'язаности, мені хочеться зазнати справжніх материнських почуттів… Фердінане, та розумієш мене?..

Щоб натоптати кендюх, я завжди розумів усе, чого вимагали від мене, але це вже не розум, а каучук.

Лола ніяк не могла розстатися зі своїм прагненням чистоти. Коли ми пройшли дві або три вулиці, вона запитала, де я спатиму цього вечора, і ступила тротуаром разом зі мною ще кілька кроків. Я відповів, що коли я тут же не знайду кількох доларів, то взагалі ніде не ночуватиму.

— Гаразд, — мовила вона, — проведи мене аж до мого будинку, я дам тобі трохи грошей, а потім іди куди завгодно.

Лола прагнула якнайшвидше залишити мене серед ночі. Все правильно. Якщо мене випихають отак у ніч, казав я собі, то, зрештою, я таки приб'юся куди-небудь. Це тішило. «Кріпися, Фердінане, — приказу вав я собі, аби піднести дух, — якщо тебе всюди виставляють за двері, ти кінець кінцем знайдеш спосіб нагнати на них, отих усіх паскуд, такого страху, що їм здасться, ніби вони вийшли на краю ночі. Саме тому вони ніколи не ходять на край ночі!»

У машині на нас обох уже війнуло холодом. Вулиці, якими ми їхали, неначе погрожували нам усім своїм мовчанням, озброєним аж до самих вершин кам'яного безмежжя, лавина, що зависла в повітрі. Місто причаїлося, це страховище, полискуючи мокрим асфальтом, готувалося до нападу. Нарешті вискнули гальма. Лола перша підступила до дверей.

— Заходь! — запросила вона. — Ходімо!

Знову її салон. Цікаво, скільки вона мені дасть, щоб кінчити з усім і навіки позбутися мене. Лола витягала банкноти з сумочки, що лежала на тумбі. Я чув, як шарудять зім'яті асигнації. Які секунди! Те шарудіння, здавалося, виповнило все місто. А я, однак, був такий збентежений, що не знати чому і вкрай недоречно запитав, як почувається її мати; раніше я якось не згадував про неї.

— Мати хвора, — відповіла Лола, повернувшись і зазираючи мені в самі вічі.

— А де вона тепер?

— У Чикаго.

— Що в неї?

— Рак печінки… Про неї тепер дбають найкращі лікарі міста… Лікування дуже дороге, але вони врятують її. Мені пообіцяли.

І Лола раптом заходилась докладно розповідати про стан здоров'я своєї матері в Чикаго. Розчулившись, пройнявшись родинними почуттями, вона не могла не попросити в мене певної дружньої підтримки. Тож я вже зловив її.

— Фердінане, а як ти гадаєш: матір вилікують?

— Ні, — відповів я дуже виразно й категорично, — рак печінки абсолютно невиліковний.

Лола миттю збіліла мов крейда. Я вперше побачив, що цю суку таки може щось приголомшити.

— На Бога, Фердінане, лікарі запевняли, що вилікують її! Вони навіть зобов'язались, дали мені письмову гарантію! І знай: то справжні фахівці, видатні лікарі!

— На щастя, Лоло, як є гроші, видатних лікарів ніколи не бракує… На їхньому місці я б казав те саме. І ти, Лоло, теж таке б говорила.

Мої слова раптом видалися їй такі незаперечні та очевидні, що вона й не пробувала борсатись. Мабуть, уперше в житті їй забракло сміливости.

— Послухай, Фердінане, ти хоч усвідомлюєш, що завдаєш мені тяжких мук? Я дуже люблю свою матір, хіба ти не знаєш, як я її люблю?

Ага, тож я таки не схибив! Господи, кому яке діло, чи любиш ти свою матір чи ні? Лола ридала серед пустки.

— Фердінане, ти жалюгідний невдаха, — люто заговорила вона знову, — і наймерзенніший негідник! Ти помщаєшся за своє прикре становище як послідущий боягуз і кажеш мені жахіття. Боюся, що своїми словами ти заподіяв зло і моїй матусі!

Отже, у відчаї Лола зачула носом дух методів Кує. її обурення не лякало мене так, як галас офіцерів на «Адміралі Брагетоні», що намірялися знищити мене задля розваги бездіяльних дам.

Я пильно дививсь на Лолу, а вона всіляко паплюжила мене. З певною гордістю я відзначив: що дужче мене лаяли, то більшала моя байдужість, ба навіть моя радість. У душі я таки добрий. «Щоб