Саллі Грін - Напівзагублений

застиглість. Заспокойся, видихни повітря та затамуй дихання. Але нічого не вдається. Я так і не можу сконцентруватися. Не можу нічого вдіяти.

Ловчиня, яка тримає Габріеля, наближається до розколини. Мушу ризикнути. Я невидимий, підбігаю до Ловчині та відштовхую її пістолет убік і вгору від Габріеля. Пістолет вистрілює, а я вдаряю Ловчиню в шию Феїрборном, одночасно влучаючи блискавкою в ту, яка тримає Адель. Габріель падає на підлогу. Він живий. Я розрізаю мотузку на його шиї, і він полегшено зітхає. Дивлюся на Адель. Вона зомліла, як і Ловчиня, що її тримала.

Габріелева шия червона та роздряпана мотузкою.

— Ти в нормі? — запитую я.

— Підстрелений, — каже він.

— Що? — я роздираю його куртку. В нього закривавлена сорочка. — Ти можеш зцілитися? — питаю я.

— Намагаюся.

— Ґрейторекс, мені потрібен Арран! — кричу я. Не знаю, чи вона мене чує, але я не хочу ні на мить залишати Габріеля. — Ґрейторекс! — кричу я знову. — Знайди Аррана! — нахиляюся над Габріелем і роздираю йому сорочку. Багато крові, але рана на вигляд не аж така поганюча. Куля зачепила його збоку, та не залишилася в тілі, і рана не надто глибока.

— З тобою все буде гаразд. Рана поверхнева. Кулі в тобі немає. Лише трохи ловецької отрути.

— То я буду жити?

— Звичайно, — я аж тремчу, позбавляючись напруження. Йому потрібна допомога, але отрута його не вб’є.

— Ґрейторекс! Приведи сюди Аррана! Негайно! — кричу я знову, зриваючи голос.

Відповіді немає. Я прислухаюся і вже хочу крикнути ще раз, аж раптом з коридору чути постріли.

Адель, похитуючись, підводиться на ноги. Стрілянина припиняється.

Габріель намагається сісти. Він каже:

— Зі мною все не так уже й погано.

Я відповідаю йому:

— Адель зможе піти та знайти Аррана буквально за хвилинку. А ти краще лежи. Якщо Ґрейторекс не з’явиться, я відправлю Адель.

— Ти мене кликав? — це Арран. Я сиджу спиною до одвірка й одразу повертаюся до нього. Ми зустрічаємося поглядами, його очі сповнені турботи, але тут я усвідомлюю, що він у чорному ловецькому вбранні, і раптом він висмикує руку з-за спини та стріляє в мене, ховаючись за Аделлю.

Джессіка!

Я шугаю в неї блискавкою, але перед нею Адель. Адель стрибає ліворуч і перекочується підлогою, одночасно стріляючи. У кімнату вбігають ще двоє Ловчинь, вони стріляють і біжать до розколини. Я намагаюся затулити собою Габріеля і знову шугаю блискавкою в Джессіку. Вона падає на підлогу. Одна Ловчиня стрибає в розколину, а друга — остання — хапає першу за чобіт, і вони обидві зникають. Джессіка на підлозі, і я випускаю в неї ще більше блискавок, але вона й далі стріляє в мене. Я відчуваю тиск у груди і прикриваю собою Габріеля, відстрілюючись блискавками, а вона знову стріляє з пістолета, і я відчуваю легкий доторк до плеча, а потім ще один. Джессіка займається, з її одягу й волосся струмує дим, аж ось її зовнішність міняється, з Аррана вона перетворюється сама на себе, а тоді завмирає.

Адель уже звелася на ноги. З нею все добре.

— Натане, — Габріель тихенько мене кличе, і я повертаюся до нього.

Він лежить на підлозі, дивлячись на мене. Ми зустрічаємося поглядами, і тут я бачу, що зовсім його не захистив. Він стікає кров’ю. Кулі Джессіки зрикошетили від мене та влучили йому в груди. Я кличу Аррана, справжнього Аррана, і благаю Габріеля зцілюватися. Він мусить себе зцілювати, аж поки сюди дістанеться Арран. Якщо Арран поквапиться, з Габріелем усе буде добре. Габріель дивиться на мене широко розплющеними очима, а я схилився над ним і кажу, що все з ним буде гаразд і що Арран от-от прийде, а він шепоче:

— Я не можу… — але я кажу, що він може зцілюватися і повинен це робити, і що Арран зараз тут буде, але я бачу, що його очі вже не фокусуються на мені, а на животі в нього ціла калюжа крові, та я прошу його, щоб він не залишав мене, бо я цього не переживу, і він це знає. Я переплітаю наші пальці й міцно їх стискаю, але його пальці вже не реагують. Його очі розплющені, і в них ще й досі обертаються золотисті проблиски. Обертаються поволі. І я знову кличу Аррана, кричу й верещу, аж ось нарешті Арран з нами, але Габріелеві груди просякнуті кров’ю, і Арран каже, що мусить витягти з нього кулі, а я запевняю Габріеля, що це триватиме недовго і що все буде добре, і Арран розтинає Габріелю груди та занурює в них пальці, а Габріель навіть не здригається, але проблиски в його очах рухаються дедалі повільніше, і я верещу йому, що він не сміє мені тут помирати, верещу несамовито й оскаженіло, Арран дістає одну кулю й шукає далі, а Габріель щось шипить, ледь чутно, але я знаю, що він назвав моє ім’я, він дивиться на мене, і золотисті проблиски в його очах обертаються все повільніше й повільніше, і Арран каже, що не може знайти другої кулі, але думає, що вона повинна десь там бути.

Я мушу зупинити час. Якщо я його зупиню, Арран зможе витягти ту другу кулю. Я розтираю руки й думаю про застиглість, але нічого не відбувається, отже, в мене нічого не вийшло. Я пробую знову. Не думай ні про що інше, тільки про нерухомість. Я мушу це зробити. Мушу заспокоїтися та зупинити час. Рухаю руками та думаю про застиглість, і ось усе стихає. Усе застигає. Але й Арран теж застиг. Я не знаю, як зробити так, щоб на нього не діяли ці чари, і я не знаю, як видобути кулю. Дивлюся в Габріелеві очі й бачу там два проблиски, вони слабенькі, але ще є. І я кажу йому, що кохаю його та потребую його, а тоді пригортаю до себе й цілую, але знаю, що не зможу довго втримувати час, тож цілую його ще раз, а відтак час знову починає свій рух, Габріель дивиться на мене, і проблиски в його очах гаснуть, аж поки зникає найостанніший.

Пірнання зі скелі

Ми в Уельсі. Арран теж із нами. Він майже постійно робить якісь настійки, а решту часу примушує мене їх пити. Вони повинні мене заспокоювати та допомагати заснути, але я нічого не хочу — тільки бути з Габріелем. Коли я з Габріелем, то я спокійний і мені зовсім не потрібно спати. Габріель увесь час плаває або лазить горами, але якщо я спатиму,