Лі Бардуго - Шістка воронів

— Я звинуватила тебе. Благала їх урятувати мене. Знала, що вони візьмуть тебе під варту й ми неушкодженими дістанемося до Керчу. Я не знала, Матаясе, не знала, що вони кинуть тебе до Пекельних Воріт.

Він повернувся до дівчини із затверділим поглядом. Перехопив руків’я льодоруба так, що кісточки побіліли.

— Чому ти не відкрилася? Чому не сказала правду, коли ми прибули до Кеттердама?

— Я пробувала. Присягалася. Намагалася зректися своїх слів. Вони не дозволили мені побачитися із суддею. Не дозволили побачитися з тобою. Я не могла пояснити, звідки в мене печатка работорговців і чому я звинуватила тебе, не видавши равканську розвідку. Я б заклала гришників, що досі працюють. Прирекла б їх на смерть.

— Тож ти дозволила мені гнити в Пекельних Воротах.

— Я могла б поплисти додому, до Равки. Святі, я так хотіла туди! Але залишилася в Кеттердамі. Віддавала свій заробіток на хабарі, судові клопотання…

— Робила все, що завгодно, лише не казала правду.

Вона хотіла бути ніжною, перепросити, сказати, що думала про нього щоночі та щодня. Але згадка про вогнища досі стояла їй перед очима.

— Я хотіла захистити свій народ, людей, яких ти все життя намагався знищити.

Хлопець витиснув із себе жалюгідний смішок, перевертаючи льодоруб у руках.

— Ванден ольструм енд кенд десорум.

Це була перша частина фієрданської приказки: «Вода чує й розуміє…» Звучало достатньо добродушно, але Матаяс знав, що Ніні відоме продовження.

— Ісен не бейструм, — підхопила дівчина. — «Вода чує й розуміє. Крига не пробачає».

— І що ти робитимеш тепер, Ніно? Знову зрадиш людей, яких називаєш своїми друзями, заради Гриші?

— Що?

— Не кажи мені, що збираєшся дозволити Бо Юл-Баюрові вижити.

Він добре її знав. Дізнаючись щось нове про юрду парем, Ніна переконувалася, що єдина можливість захистити Гришу — вкоротити вченому віку. Вона пригадала, як Нестор перед смертю благав повернутися своїх шуанських володарів.

— Не можу змиритися з думкою, що мій народ перетвориться на рабів, — зізналася дівчина. — Але ми маємо сплатити борг, Матаясе. Помилування — моя спокута. Не хочу знову стати людиною, котра обмежить твою свободу.

— Мені не потрібне помилування.

Ніна пильно подивилася на хлопця.

— Але…

— Може, твій народ перетвориться на рабів. А може, вони отримають нездоланну силу. Якщо Бо Юл-Баюр житиме й таємниця юрди парем стане відома всім, будь-що може статися.

Тривалий час вони не відводили одне від одного очей.

Сонце схилилося до небокраю, і золоті промені падали на сніг. Ніна бачила, як проглядають крізь чорну сурму, якою вона їх укрила, світлі Матаясові вії. Скоро їй знову доведеться його перекроїти.

У ті дні після корабельної катастрофи вони з Матаясом уклали тривожне перемир’я. Те, що між ними зростало, було чимось шаленішим, аніж прихильність, розуміння того, що вони обоє солдати, що в іншому житті вони могли б бути союзниками, а не ворогами. Зараз дівчина знову це відчула.

— Це означатиме зраду інших, — відповіла вона. — Вони не отримають винагороди від Торговельної Ради.

— Правда.

— І Каз уб’є нас обох.

— Якщо дізнається правду.

— Ти колись пробував збрехати Казові Бреккеру?

Матаяс здвигнув плечима.

— Тоді ми помремо так само, як жили.

Ніна подивилася на змарнілі Несторові обриси.

— До роботи.

— Ми маємо спільну думку щодо цього, — відізвався Матаяс. — Бо Юл-Баюр не вийде з Льодового Двору живим.

— Угода є угода, — сказала вона керчинською — мовою торгівлі, мовою, що не належала жодному з них.

— Угода є угода, — відповів Матаяс.

Хлопець підняв льодоруб і опустив його вниз міцною дугою, наче підписавши документ. Ніна зробила те саме своїм інструментом. Без жодного слова вони продовжили копати могилу в сповненому рішучості темпі.

Каз не помилявся принаймні в одному. Ніна з Матаясом зрештою знайшли те, з чим обоє погодилися.

Частина четверта

Витівка з падінням

21

Інеж

Інеж здавалося, що вони з Казом перетворилися на солдатів-близнюків, котрі марширують уперед і вдають, що все гаразд, ховаючи рани й синці від решти команди.

Щоб дістатися до стрімчаків, з яких відкривався вид на Діернгольм, їм знадобилося ще два дні. Коли вони перемістилися південніше в напрямку узбережжя, іти стало легше. Погода покращилася, крига на землі скресла, і дівчина помітила перші ознаки весни. Вона гадала, що Діернгольм буде схожий на Кеттердам, — полотно, укрите чорним, сірим і коричневим кольорами, поплутані вулички, наповнені туманом і вугільним димом, у гавані можна помітити які завгодно кораблі, що пульсують від торговельного збудження й метушні. Діернгольмська гавань дійсно була вщент забита кораблями, але охайні вулички збігали до води впорядковано, а будиночки, помальовані в червоний, синій, жовтий, рожевий, ніби зневажали дикі білі простори й довгі зими далекої півночі. Навіть склади біля пристані пофарбували в радісні відтінки. Так Інеж уявляла міста в дитинстві — усе навколо мало колір льодяників і перебувало в правильному місці.

Чи «Феролінд» уже чекав на них у гавані? Може, він уже затишно кинув якір, а вгорі майорять його керчинський прапор і зухвало строкаті помаранчевий і зелений кольори компанії «Ханрад Бей»? Якщо Казів план спрацює так, як він задумав, уже завтра вони неквапно прогуляються до причалів Дієрнгольма з Бо Юл-Баюром на буксирі, застрибнуть на корабель і зникнуть у відкритому морі ще до того, як хтось у Фієрді отямиться. Про те, на що буде схожа завтрашня ніч, якщо план не спрацює, Інеж воліла не думати. Дівчина кинула оком туди, де на стрімчаку над гаванню стояв Льодовий Двір, схожий на велетенського білого вартового. Матаяс казав, що ці скелі неприступні, і вона мусила погодитися, що ті кидають виклик навіть Марі. Бескиди здавалися неймовірно високими, а біла вапняна поверхня здалеку здавалася чистою і яскравою, наче крига.

— Гармати, — зауважив Джаспер.

Каз скоса глипнув на масивну зброю, націлену на гавань.

— Я вдирався до банків, складів, маєтків, музеїв, сховищ, бібліотек із цінними книжками, а якось навіть до опочивальні прибулого з візитом до Керчу каельського дипломата, дружина котрого кохалася в смарагдах. Але ще ніколи в мене не стріляли з гармати.

— Тут варто додати щось про шляхетність, — запропонував Джаспер.

Інеж стисла губи.

— Сподіваюся, до цього не дійде.

— Ці гармати стоять тут, щоб зупиняти армади нападників, — упевнено вів далі стрілець. — Має неабияк пощастити, щоб влучити в малесеньку кощаву шхуну, котра прямує серед хвиль за таланом і славою.

— Я процитую тебе, коли ядро влучить мені в коліно, — уїдливо сказала Ніна.

Там, де скелястий шлях перетинався з північною дорогою, котра вела до Верхнього Дієрнгольма, їм