Дмитро Білий - Козацький оберіг

— Ще встигнеш, — промовив майстер Богдан, вдивляючись у ранкове небо.

Раптом з боку Хортиці донісся шум і виляски мушкетних пострілів.

— Невже турки підійшли? — сказав Голота.

Вони швидко вибралися на високу могилу, з якої добре було видно Дніпро й Хортицю. Данько побачив, до острова підійшло кілька великих галер. Уздовж їхніх бортів вихоплювалося полум’я й дим. З острова теж відповідали гарматними залпами. Над однією галерою вже підіймався чорний дим.

— А що, влучно наші б’ють, — задоволено промовив Голота.

— Треба квапитись, братчики, — нагадав Богдан, і вони вирушили у відкритий степ.

Данько здивовано дивився на батька. Той йшов, широко розгорнувши руки і трохи нахиливши голову, немовби ловив вітер у свої обійми. Коли вони порівнялися із високим курганом, майстер Богдан підняв голову і стиха промовив:

— Ось тут.

Вони піднялися на самий верх кургану, і тут Данько відчув, що вітер, який звично віяв степом, посилився. Сорочка на хлопцеві почала здійматися, мов напнуте вітрило.

Майстер Богдан витягнув із торби три невеликі шматки срібла й підніс їх на своїх долонях вгору.

— Вітри степові, — заговорив майстер, — буйні вітри! Ніколи не потрапите ви в ярмо невольниче й ніколи не буде загороди для вашого вільного лету. Закликаю я вас, вітри степові, на допомогу! Злітайтесь до мене, степові вітри, та дайте вольного духу нашим стрілам!

Поки майстер Богдан вимовляв ці слова, навколо кургану піднялася справжня буря. Небо стемніло, пил, сліплячи очі, здіймався над землею. Кущі перекотиполя, ніби відчайдушні вершники, неслися, ледь торкаючись степової трави, що прилягла під натиском вітру до землі. Завивання суховію оглушило Данька. Він спробував закричати, але не чув власного голосу. Хлопець упав на землю, зі страхом очікуючи, що смерчі підхоплять його та понесуть у незвідані краї.

Але буря стихла так само раптово, як і почалася. Данько підняв голову, насилу підвівся і, струшуючи з себе пил і суху траву, підійшов до майстра. Той тяжко дихав, але стяв нерухомо, тримаючи перед собою на витягнутих долонях три стріли зі срібними наконечниками. Темне оперення на стрілах злегка тріпотіло.

— Тепер на Базавлук, — промовив майстер і простягнув стріли Данькові.

— А це що за вояки? — почувся голос Голоти.

Данько й майстер Богдан озирнулися — прямо перед курганом непорушно сиділи на конях троє вершників. Судячи з їхнього одягу та озброєння, це були ординці. Вони похмуро й ошелешено дивилися на майстра Богдана, Данька й Голоту. Данько зрозумів, що ординці вирішували, чи варто нападати на них. Високий чоловік здався їм чарівником. Але хлопець і молодий козак могли бути легкою здобиччю. Після хвилини роздумів ординці вдарили нагаями своїх коней і поскакали на курган.

Майстер Богдан був беззбройний, а втекти у відкритому степу від вершників було неможливо. Данько зніяковіло озирався. Козак вийшов наперед і поклав долоню на руків’я шаблі. Один ординець вихопив стрілу з сагайдаку і звично поклав на тятиву. Стріла свиснула в повітрі, але Голота блискавичним рухом вихопив шаблю й перерубав стрілу навпіл. Ординці стримали своїх коней і почали стріляти в Голоту з луків. Шабля в руках козака перетворилась на вогняне коло, від якого на землю падали розрубані навпіл стріли. Здивовані ординці розвернули коней, не наважуючись наблизитися до козака, який знову вклав шаблю в піхви і склав руки на грудях.

— Я вас не вб’ю, якщо залишите нам своїх коней, — сказав він ординцям.

Розлючені вершники знов кинулися до нього. Козак прокотився під крупом першого коня й вихором злетів на коня другого вершника. Скинутий з сідла ординець покотився по траві, а Голота одним ударом шаблі вибив спис із рук третього. Козак закрутився на коні, відбиваючи удари ординців, що обступили його з трьох сторін.

Данько стояв, стискуючи в руці Степові стріли. «Як же йому допомогти?» — єдина думка крутилася в нього в голові. Данько несподівано для себе приклав Печать Зберігачів до стріл. Раптом, немов вловивши думки хлопця, стріли вихопилися з його долоні й понеслися до ординців. Стріли лише торкнули ворогів своїм оперенням, але всі троє впали, мов підкошені, на землю. Данько навіть не встиг здивуватися, а стріли вже повернулися в його долоню.

— Ось і коні в нас вже є! — весело вигукнув Голота, тримаючи за вуздечку трьох коней. — А стріли в тебе, хлопче, дійсно чарівні. Як би я без них відбився, не знаю.

Майстер Богдан підійшов до торби, яку віз із собою з самої Хортиці, витяг з неї піхви для меча й сагайдак для стріл. Данько розгорнув свій шкіряний згорток, у який було загорнуто Меч Зберігачів. На мить застиг, милуючись сонячними променями, які заблищали на лезі, і вклав Меч у піхви. Потім опустив стріли в сагайдак. Майстер причепив Меч до пояса, а Данько закинув за спину сагайдак зі стрілами.

Через хвилину вони вже скакали на конях відкритим степом. Був уже полудень, нещадно палило сонце, коли вершники зупинилися для відпочинку в невеликій балці, порослій деревами й терновими кущами.

— Ще дві години їхати чвалом — і доберемося до берега, а там і Базавлук близько, — промовив Голота, дістаючи з переметної суми шматки в’яленого м’яса, — бачите, панове, нам ординці й обід залишили.

— Як там Байда з товариством тримається? — промовив тривожно майстер Богдан, прислухаючись до дзвінкового степового повітря.

— Нічого, утримається, — відповів Голота, але в його голосі Данько відчув занепокоєння.

Раптом коні, що спокійно паслися на галявині поруч, почали стривожено хропіти.

— Ой, чують якусь небезпеку, — промовив Голота й вони почали вибиратися з балки, насторожено вдивляючись у тіні між деревами.

Глава 13. Дума про козака Голоту

— Оце так зустріч! — вимовив Голота, як тільки вони виїхали з балки.

Данько аж присвиснув з несподіванки — їх щільним колом оточили кількасот вершників у чорному одязі. Попереду сидів на вороному коні Чалма-бек.

— Ось і зустрілися! — скривив губи в посмішці Чалма-бек.

Майстер Богдан поклав долоню на руків’я Меча Зберігачів і похмуро сказав:

— Сподіваюся, це наша остання зустріч.

— Дійсно, — розсміявся Чалма-бек, — хтось із нас живим з цих степів не вернеться. Але, судячи з усього — не я.

— Ой ні, — протягнув Голота, хижо дивлячись на Чалма-бека, — мені ще треба з тобою за мого братчика Шершня поквитатись!

— Хіба він встиг тобі розповісти, як далеко мої вовчі стріли летять… і влучають? — посміхнувся Чалма-бек і торкнувся сагайдака за своєю спиною, з якого стирчали стріли з чорним оперенням.

— Знаю, що стріли в тебе непрості — із завороженими вовчими іклами, але я від тебе тікати не збираюсь. Досить, настрілявся ти у спини. Тепер спробуй віч-на-віч з