Кетрін Стокетт - Прислуга

А ви не вважаєте, що це і його справи також? — він заходить до спальні й зачиняє двері перед моїм носом.

Я йду на кухню та вимірюю кроками підлогу. Минає півгодини, потім година, і я вже так боюся, що зараз прийде містер Джонні й про все дізнається; переймаюся, що лікар Тейт може йому зателефонувати; хвилююся також і за те, що вони покинуть ту дитину в унітазі для мене, щоб я це владнала, — у мене аж у голові пульсує. Нарешті я чую, як лікар Тейт відчиняє двері.

— З нею все гаразд?

— У неї істерика. Я дав їй пігулки, щоб вона заспокоїлась.

Медсестра проходить повз нас до задніх дверей, несучи білу бляшанку.

Я нарешті видихаю з полегшенням — уперше за всі ці години.

— Пригляньте за нею завтра, — каже він і дає мені білий паперовий пакетик.

— Дасте їй ще одну пігулку, якщо вона знову рознервує. У неї ще будуть кров’яні виділення, та не телефонуйте мені, хіба що вони стануть надто рясні.

— Ви ж не розповісте про це містеру Джонні, лікарю Тейт, так?

Він випускає шипіння у відповідь.

— Простежте, щоб вона не пропустила візит до мене в п’ят­ницю. Я не збираюся щоразу приїжджати сюди тільки тому, що вона надто лінива, щоб приїхати самій.

Він виходить, грюкнувши за собою дверима.

На кухонному годинникові п’ята. Містер Джонні буде вдома через півгодини. Я хапаю відбілювач, ганчірки та відро.

Міс Скітер

Розділ 19

1963 рік. Космічна ера, так це називають. Людина облетіла Землю на космічному кораблі. Винайшли пігулки, щоб заміжні жінки більше не вагітніли. Бляшанку пива можна відкрити одним пальцем, не використовуючи відкривачку. А в будинку моїх батьків й досі спекотно так, як і 1899 року, коли мій прадід його побудував.

— Мамо, будь ласка, — благаю я, — коли ми поставимо кондиціонер?

— Ми досі виживали без електричної прохолоди, і я не маю наміру встановлювати на своє вікно те огидне пристосування.

Тож у липні я мусила змінити свою мансарду на розкладачку на заскленому задньому ґанку. Коли ми з Карлтоном були дітьми й мама з татом їздили на заміські весілля, Константін ночувала тут із нами влітку. Константін спала у старомодній білій сорочці від підборіддя до кінчиків пальців, навіть коли було спекотно, мов у пеклі. Вона співала нам, і ми засинали. Її голос був такий прекрасний, що я не могла зрозуміти, як це вона ніколи не відвідувала уроків співу: мама завжди говорила мені, що людині не вдасться нічого навчитися без відповідних уроків. Для мене це просто нереально, що вона була тут, просто тут, на цьому ґанку, а тепер її немає. І ніхто нічого мені не каже. Цікаво, чи я колись її ще побачу.

Тепер поруч із моїм ліжком, на іржавому білому емальованому столикові, стоїть моя друкарська машинка. Під столиком лежить мій червоний ранець. Я беру татків носовичок і витираю чоло, притискаю до зап’ясть солоний лід. Навіть тут, на задньому ґанку, стовпчик термометра «Ейвері Ламбу Компані» піднімається від 89 до 96, а потім до красивих круглих ста градусів. На щастя, Стюарт не приходить удень, коли спека досягає свого максимуму.

Просто втуплююсь у свою машинку й нічого не роблю, нічого не пишу. Розповіді Мінні закінчились, і їх уже набрано. Це жалюгідне відчуття. Два тижні тому Ейбілін говорила, що Юл Мей, покоївка Гіллі, може, нам допоможе, що вона щоразу все більше й більше зацікавлюється, коли Ейбілін із нею розмовляє. Але після вбивства Медґара Еверса й арештів і побиття поліцейськими чорношкірих, я впевнена, що вона до смерті налякана.

Можливо, мені би вартувало піти до Гіллі та самій запитати про це в Юл Мей. Але ні, Ейбілін має рацію, мабуть, я ще більше її налякаю та позбавлю себе останнього шансу. Під будинком позіхають собаки, скавулять від спеки. Один мляво гавкає на таткових працівників, п’ятьох негрів, що під’їхали в кузові автомобіля. Чоловіки вистрибують із кузова та здіймають куряву, коли торкаються землі. Якусь хвилину вони стоять із кам’яними обличчями й немов завмирають. Бригадир проводить червоною ганчіркою по своєму чорному чолі, губах, шиї. Спека така нестерпна, що я не знаю, як вони можуть стояти й смажитися на сонці.

Вряди-годи повіває вітерець і тріпоче моїм примірником журналу «Лайф». З обкладинки всміхається Одрі Хепберн, на її верхній губі немає жодної краплі поту. Я беру журнал і перегортаю зім’яті сторінки, переходжу до розповіді про радянську космонавтику. Я вже знаю, що на наступній сторінці. Там фотографія чорношкірого вчителя Карла Робертса з Пелагетчі, що за сорок миль звідси. «У квітні Карл Робертс розповів вашингтонським журналістам, що означає бути негром у Міссісіпі, назвав губернатора «жалюгідною людиною з мораллю вуличної повії». Робертса, заклеймованого, знайшли повішеним на пекановому дереві.

Карла Робертса вбили за висловлювання, за розповідь. Згадую, як три місяці тому я думала, що не складе труднощів отримати згоду дюжини покоївок поговорити зі мною. Ніби вони весь цей час просто чекали, щоб вилити душу білій жінці. Якою ж дурною я була.

Коли я вже просто неспроможна витримувати спеку далі жодної секунди, йду в єдине прохолодне місце в Лонґліфі. Я вмикаю запалювання та піднімаю вікна, задираю спідницю аж до білизни, і кондиціонер дує на мене на повну потужність. Коли відкидаю голову назад, світ вислизає з-під мене, відчуваю тільки запах фреону й шкіряного салону «кадилака». Я чую, як заїжджає пікап, проте не розплющую очей. Через секунду відчиняються пасажирські дверцята.

— Трясця, а тут добре.

Обсмикую сукню.

— Що ти тут робиш?

Стюарт зачиняє двері, швидко цілує мене в губи.

— У мене є тільки хвилина. Мушу їхати на зустріч на узбережжі.

— Як надовго?

— На три дні. Маю зустрітися з хлопцем із управління нафти і газу Міссісіпі. Шкода, що я не дізнався про це раніше.

Він бере мою руку, і я усміхаюсь. Ми зустрічаємося двічі на тиждень уже два місяці, якщо брати до уваги те жахливе побачення. Гадаю, інші дівчата вважають, що це ненадовго. Але в мене це найтриваліші стосунки, і здається, цього разу таки найкращі.

— Хочеш поїхати? — запитує він.

— До Білоксі? Просто зараз?

— Просто зараз, — відповідає він і кладе на мою ногу свої прохолодні долоні. Як завжди, я трохи здригаюсь. Кидаю погляд на його руку, потім угору, щоб переконатися, що за нами не стежить мама.

— Ну ж бо, тут дуже спекотно. Я зупинився в «Еджвотер», просто на пляжі.

Я сміюся та почуваюся добре після всіх тих хвилювань останніх тижнів.

— Ти маєш на увазі в «Еджвотер»… разом? В одній кімнаті?

Він киває.

— Гадаєш, ти могла би вибратися?

Елізабет вжахнулась би від самої думки жити в одній кімнаті з чоловіком до весілля, Гіллі повідомила би мені, що я дурна, навіть припускаючи таке. Вони трималися за свою цнотливість із упертістю дитини, що відмовляється ділитися своїми іграшками. І все ж, я замислююсь.

Стюарт підсовується ближче. Він пахне соснами, паленим тютюном і дорогим милом (таким у моїй сім’ї не користувались).

— Стюарте, у мами почнеться істерика,