Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

поставити підслуховувальні апарати. Я й пишу на кухні. Там приємно: газ горить, світло, тепло. У мене з'явилось кілька нових думок, треба записати...

Мортіус здогадувався, що трапилось щось важливе. Бувають таємниці, про які чим менше знає людей – тим краще. Він взагалі волів триматися подалі від королівського двору. Ліпше дивитися оті, певно, дуже складні церемонії по телевізору. Цікаво, як виглядатиме Серпень на троні, з короною на голові? У тому, що хлопцеві вдасться повернути законні права, Мортіус не сумнівався. Коли одна волосина з тигрячого чи котячого хвоста робить чудеса, то можна повірити й у перемогу добра над злом. Мортіус дістав жменю цукерок із металевої банки й зручно вмостився в кріслі. Витягнув пошарпаного блокнота і написав одним духом:

СТРАТЕГІЯ ПОВЕРНЕННЯ КОРОЛІВСТВА

1) агітація;

2) партизанська боротьба (виведення з ладу стратегічно важливих об'єктів);

3) захоплення телецентру.

Звісно, вони цього не робили раніше... звідки ж їм знати... – бурмотів Мортіус, щиро співчуваючи громадянам Королівства.

14

Олімпія, мама Люцини, нарешті сіла й сказала собі:

– Поліція мені не допоможе. Там навіть не чули про Королівство. І плач мені також не допоможе. Я мушу це зробити! До дідька! Ніхто не посміє мене зупинити!..

Щоправда було одне «але»: як потрапити до місця, якого немає на карті Серединного світу? І ще питання: як могла туди потрапити Люцина? Адже вона нічого не знала про Королівство. Значить, сказали сусідки...

Виходячи з квартири, Олімпія зігнала злість на сусідських дверях, щосили копнувши їх ногою. Почувся солоденький голос Гортензії, цієї гадюки, яку вона пригріла на своїх грудях:

– Хто там?

– Твоя погибель! – басом відповіла Олімпія. Зазвичай вона була милою вихованою жіночкою, але зникнення дочки розбудило в ній лютого демона.

Гортензія принишкла. Зрештою, відомо, яким силам служать відьми, тому від них не діждешся правди. Як би там не було, її донечку ніхто не скривдить у Королівстві, що б там зараз не діялося. Землетрус, повінь чи, може, війна?.. Ох, тільки не війна...

Олімпія з такою швидкістю збігла вниз, наче сподівалась одразу потрапити до Королівства. Сонце засліпило, і вона прикрила очі рукою. Звісно, це через книжки... Не можна залишати дитину наодинці зі стількома книжками, хай навіть за ними наглядають книжкові гномики. Олімпія ледь не повернулась назад, але ноги самі повели її до того будинку. Гортензія завжди прикидалась підсліпуватою, коли треба було щось прочитати. Може, вона й затягла дитину до того клятого Клубу книголюбів? Ніякого клубу там нема, а просто зборище відьом і відьмаків. Вони роблять там усе що завгодно, тільки не читають порядні книжки...

Усе це думала Олімпія дорогою до трамвайної зупинки. Діда Пилипка там ще не було. Він казав, що після обіду. Бідолашній жінці здавалось, що вона пережене будь-який трамвай, і жоден світлофор її не зупинить. Вона помчала просто колією, що спускалась із гори й звернула у вуличку, з одного боку якої починався занедбаний Ботанічний сад. Усе в цьому місті неухильно прямувало до занепаду. Як же воно їй набридло! Ні родини, ні справжніх друзів, лише повсюди – слуги темних сил.

На старому будинку з чотирма коминами, що здалеку нагадували вежі, не було таблички з номером і назвою вулиці. Наче він звідкись приплентався доживати віку у вогкій напівтемряві лісу. Але для неї двері він чомусь відчинив. Олімпія ступила крок і полетіла вниз. Правда, падати було не дуже високо: вона лише трохи вдарилася...

15

«Моє життя позбавлене будь-якого сенсу, – думав Повелитель, лежачи у ванні. Його оточував морок, лагідний для ока. – О князю пітьми, забери мене з цього осоружного світу, для якого я вже став посміховиськом, щоб я не виконував більше нічиїх наказів, лише твої!.. Усі мене вже геть дістали!»

Він мав на увазі не тільки власних підлеглих, а й крутиголовців. Біль у печінці не вщухав, і від учорашньої бравади в Замку не залишилось і сліду. Людям добре: захворіють, то помруть або видужають. Їхнє життя таке коротке, що вони не встигають навіть як слід зненавидіти. У 1748 чи 1749 році він збирався виїхати з міста, але почалася моровиця, і жаль було втратити нагоду зробити кар'єру. Отож він залишився і, на превелику ганьбу, втнув одну з тих дурниць, які люди називають добрими справами. Насправді ж, не існує ні добрих, ні злих справ, а лише людський суд, такий же скороминущий, як їхнє життя. Вони самі собі це вигадали, і вже тоді існувало кляте Королівство, переманюючи до себе найкращу здобич. Овідьмачити достойну людину – справа незмірно почесніша, ніж водитись із якимись негідниками, брехунами чи злодіями.

...Одного вечора у ворота приміського маєтку Повелителя, надійно захищеного не від моровиці, а від пресвятої інквізиції та різних одчайдухів, котрі звикли звалювати наслідки власної нездарності на відьом чи опирів, хтось постукав. Слуга, один із учнів Повелителя (о, у ті часи ніхто з порядних нечестивців не прийняв би на службу довгомудів!), доповів, що це жінка з дівчинкою. Повелитель наказав їх впустити.

Одного погляду на мандрівниць вистачило, аби зрозуміти, що, незважаючи на нужденний і втомлений вигляд, вони з Королівства. Дівчинка мала десь зо два роки. Жінка не вміла брехати і розповіла, що ніч застала їх у дорозі до міста, куди вони поспішають до її хворої матері. Те, що вона не боїться міста, охопленого панікою й смертю, лише підтвердило здогад Повелителя. Той охоче надав притулок жінці з дитиною, хоча на його місці хтось менш вельможний не пустив би обідранку навіть до конюшні. А Повелитель прийняв її наче знатну особу, тобто просто, як звикли в Королівстві. Жінку це не насторожило. Вона поводилась із гідністю за столом, заставленим срібними тарелями, а дівчинка не вередувала, незважаючи на пізню годину.

У голові Повелителя тим часом роїлись підступні задуми. Жінка з Королівства не була йому підвладна. Він хоч зараз міг віддати її в лапи мисливцям за відьмами. Але навряд чи це згубило б її душу. А от дівчинка... Цілу ніч він придумував різні способи, як розлучити матір із дитиною. Він намагався вмовити жінку, щоб та йшла до міста сама, а дитину залишила тут, описував різні жахіття, які їх очікують, однак на всі умовляння вона спокійно відповідала: «Бабуся хотіла побачити внучку. А я ніколи не розлучаюсь з дочкою».

На світанку слуга повідомив, що жінка з дитиною чекають перед ворітьми. Повелитель негайно пішов туди. Жінка тримала на руках сплячу дитину, загорнуту в хустку. Ніколи