Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Автомобіль летів крізь ніч, огортаючи мене чорною безоднею невідомості. Я сиділа мовчки, дивлячись у темне вікно, але кожною клітиною тіла відчувала його. Арсен не говорив і це було найгіршим.
Я знала, що як тільки він заговорить — гра почнеться знову.
— Куди ми їдемо? — мій голос звучав стримано, але всередині мене все вирувало.
Арсен лише м’яко усміхнувся, не відриваючи рук від керма.
— Додому.
Я здригнулася.
— Тобто до тебе?
Він повільно кивнув, ніби це було найочевидніше у світі.
— Я сказала, що не хочу бути твоєю маріонеткою.
Він не зупинився, навіть не збирався вступати в суперечку.
— І ти досі думаєш, що у тебе є вибір?
Я вп’ялася пальцями в коліна, намагаючись не вибухнути.
Він вів мене в пастку. Але я не могла зрозуміти, навіщо. Що йому потрібно від мене насправді?

Коли машина зупинилася біля багатоповерхівки з панорамними вікнами, я зрозуміла — це місце виходить за межі мого контролю. Він жив у пентхаусі, на останньому поверсі, там, де ніхто не зазиратиме у вікна, не чутиме нічого зайвого.
Він відкрив двері автівки і спокійно сказав:
— Виходь.
Я мала два варіанти: наполягти, аби віз мене додому — але тоді я не дізнаюся, що він задумав, або увійти у його світ і прийняти виклик.
Я обрала друге.
Зробила один крок, ще один, і ще, і ще… поки двері ліфта не закрилися за нами.

Квартира Арсена була ідеальною. Без зайвих деталей. Темні відтінки, дорогі меблі, шкіряні крісла, величезне панорамне вікно на нічний Київ. На кухні жодного натяку на безлад. У вітальні жодної випадкової речі, яка б натякала, що тут хтось живе. Ніби це не дім, а територія хижака. Місце, де він приймає гостей, контролює ситуацію, маніпулює подіями.

Я скинула пальто і повернулася до нього.
— Говори, чого ти хочеш.
Арсен наблизився.
— Ти зробила правильний вибір, Карино.
Я скривилася.
— Це ти так думаєш.
Він усміхнувся куточками губ.
— Я так знаю.
Його пальці повільно торкнулися мого підборіддя, підняли його вище.
Я не відступила. Але не змогла зупинити серце, що шалено забилося в грудях.
— Скажи мені, Карино… — його голос був темний, оксамитовий, небезпечний.
— Що?
— Що ти відчуваєш прямо зараз?
Я проковтнула клубок у горлі.
Його погляд тримав мене.Його рука не тиснула, але я відчувала її силу.Я знала, що маю збрехати. Сказати "нічого". Сказати "мені байдуже". Але я не змогла. Бо в цю секунду я зрозуміла страшну річ: Я не могла відвести від нього погляд. І це означало лише одне: Я все ще була у грі.
Я стояла посеред цієї ідеальної, холодної квартири, яка була такою ж безжальною, як і її власник. Темні стіни. Мінімум деталей. Жодної фотографії, жодного випадкового предмета, який би натякав, що тут мешкає людина.

Я відчувала, як повітря між нами стало важким, електризованим. Моя шкіра мурашками відгукувалася на його присутність, навіть коли він не торкався мене. Я ненавиділа це. І водночас не могла зупинити це.
— Що ти відчуваєш прямо зараз, Карино? — його голос окутував мене. Він був теплим, але небезпечним. Він змушував відчувати.
Я підняла на нього погляд, зустрічаючи темну безодню його очей. Він не блефував. Йому дійсно було цікаво, що зі мною відбувається. І я знала—будь-яка відповідь буде неправильною. Бо правда була гіркою. Бо я відчувала страх і потяг водночас. Я зневажала його, але не могла відштовхнути від себе. Я хотіла, щоб він зник, але водночас моя кров кипіла від кожного його руху, від кожного слова.
Він знав це. Він бачив це в моїх очах.
— Знаєш, що мені найбільше подобається в тобі, Карино? — його голос став тихішим, але ще більш владним.
Я ковтнула грудку злості й бажання, які переплелися всередині мене.
— Що?
— Ти завжди думаєш, що можеш мене переграти.
Його пальці злегка торкнулися мого зап’ястка, і я відчула, як по тілу пробігла хвиля електрики. Він грав зі мною, спостерігав, чекаючи, коли я зламаюся.
Я зібрала всю силу волі і вирвала руку.
— Я йду, — мої слова зависли у повітрі, але він не відреагував. Не став затримувати, не зробив жодного руху. Просто подивився на мене так, ніби вже знав відповідь.
— Добре.
Я завмерла. Я чекала, що він мене зупинить, що скаже щось цинічне, що знову змусить відчути свою слабкість. Але він просто відступив. Я зробила крок назад, потім ще один.
— Вихід там, — його голос був спокійним, майже байдужим.
Я стиснула губи, повернулася і попрямувала до дверей. Але варто було мені взятися за ручку, як він сказав щось, що заморозило мене на місці.
— Карина.
Я не оберталася.
— Ти все одно повернешся.
Я зціпила зуби, виштовхнула двері і вибігла в нічний коридор. Глибокий вдих. Видих. Мені потрібно було забратися звідси якнайшвидше. Бо найгірше було не те, що він це сказав, а те, що я не була впевнена, що це неправда.

Я йшла швидко, майже бігла, намагаючись не озиратися. Темний коридор елітного комплексу, дзеркальні стіни, що відбивали мою знервовану фігуру. Ліфт був надто повільним. Я натискала кнопку знову і знову, поки двері не розсунулися з характерним дзвінким звуком.
Відчинилися. Врятували.
Я зайшла всередину, притулилася спиною до холодної стінки, видихнула.
Втікла. Але чомусь полегшення не настало.
Я заплющила очі, спробувала викинути його голос із голови.
"Ти все одно повернешся."
Чому ці слова пекли зсередини?
Ліфт повільно з’їжджав вниз, і я думала тільки про одне: Чи дійсно я вирвалася з його гри?

Квартира зустріла мене тільки тишею.Я зачинила двері на всі замки, ніби це могло захистити мене від нього. Скинула підбори, пройшла на кухню, включила чайник.
Чай. Трави. Спокій. Але він не приходив. Ні спокій, ні ясність думок, ні відчуття безпеки.

Я відкрила шафку, де лежав пучок трав, який дала мені бабуся Віра. Я заварила його у чашці, дивлячись, як темний відвар повільно забарвлює воду.
Може, воно допоможе?
Я зробила ковток і відчула легку гіркоту. Але навіть вона не змогла витравити з мене цей хаос.
Я пішла в душ, сподіваючись змити його дотики, його погляд, його слова. Але навіть гаряча вода не стерла його з моїх думок.

Коли я вийшла з ванної, загорнувшись у рушник, телефон спалахнув повідомленням. Я підійшла повільно, ніби передчуваючи небезпеку.
Повідомлення було від нього. Тільки одне слово: "Засинай."
Я відчула, як серце стиснулося. Чому це виглядало, як наказ?
Я не відповіла. Просто лягла на ліжко, сподіваючись, що сон віднесе мене кудись далеко від нього.