Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Може, й стріляв, – неохоче сказав Вейнбаум. – Він узагалі забагато стріляв.

– Сподівався, що рано чи пізно підстрелить Андрича?

Вейнбаум роздивлявся свої нігті. Костжевський теж мовчав, часто кліпаючи, немовби від яскравого світла, хоча ніякого яскравого світла в кімнаті не було. Нахилився до Лідії, яка закинула до нього обличчя, подивився в її суворі очі.

– Я втомився, – сказав Костжевський тихо. – Я хочу додому.

– Ти Вацлав Костжевський, – сказала Лідія, – ти не маєш права втомлюватися, батьківщина розраховує на тебе. Ми всі розраховуємо на тебе. Але ти правий, нам треба повернутися. Товариші чекають на інструкції.

– Я – Вацлав Костжевський, – сказав Костжевський і розправив плечі. – Батьківщина на мене розраховує.

Костжевський підвівся з крісла та попрямував з кімнати, і Лідія, переступаючи кремезними ногами, пішла за ним.

– Ви що, й справді йдете? – Він хотів утримати Костжевського за рукав, але той так люто зиркнув своїми близько посадженими світлими очима, що він не наважився. – Андрич – вбивця. Маніяк-вбивця. Він вбив мого батька. Вбив Шпета. Він вб’є вас, Вейнбауме.

– Мене вже стільки разів, знаєте, вбивали, – весело сказав Вейнбаум. – Але так, ви маєте рацію. Його треба вбити, Вертіго. Ви ж не можете відвести його до поліції і сказати: ось безсмертний перевертень-вбивця, який у двадцять другому разом із групою молодих ідіотів поставив дурнячу оперу, внаслідок чого й став безсмертним перевертнем-вбивцею. У нас у поліції люди широких поглядів, але це вже трошечки занадто. Тому треба діяти рішуче й енергійно. Я порекомендував би осиковий кілок, краще зі срібним наконечником, щоб уже напевне. Далі все просто – ви підходите до Вертіго, заміряєтеся цією штукою, він, звісно, втрачає людську подобу і перетворюється на щось отаке мерзенне, щоб можна було вбивати його без жалю, срібний наконечник занурюється йому у кишки, у кишки, у товстий кишківник і тонкий кишківник, тхне, звісно, мерзенно, ви навіть і не уявляєте, як тхне звідти, з розідраного черева, кров та слиз, але це нічого. І він, Вертіго, після смерті зовсім не перетворюється назад на юного красеня, як який-небудь Доріан Грей, а так і лежить собі на підлозі огидною кошлатою купкою… Тож ви навіть не вбивця, ви мисливець, чи там гицель. Заждіть, Вацлаве, я піду з вами, потрібно ж мені проінспектувати, чи облаштували ви там нарешті протипожежний щит. Я скільки разів казав, мусить бути план евакуації. Лідіє, ви начебто художник, вам що, складно намалювати план евакуації?

– План евакуації не можна, – сказав Костжевський нервово. – Це секретні приміщення.

– Стривайте. – Він заступив дорогу старому, який зліз нарешті зі своєї кушетки і, підхопивши тростину з вовчою головою, жваво пострибав до виходу слідом за Костжевським. – Стривайте! Вейнбауме, чорти б вас схопили!

– Що? – чемно відгукнувся Вейнбаум.

– Ви – Вертіго, – сказав він, відчуваючи, як німіють губи та щоки. – Ви і є Вертіго.

– Я? – Вейнбаум пристукнув тростиною і розреготався. – Я – Вертіго? Ну, звісно! А ви – ідіот. Я завжди думав, який мудак цей Монте-Крісто. На що витратив кращі роки? Ну, найняв би кілерів, повбивав би цих сучих дітей або скалічив би як слід, щоб усе життя мучилися, життя каліки, знаєте, безрадісне навіть при нашій відносно просунутій медицині. Ні, він щось там планував, прораховував, хитрував… сам став таким же мерзотником, хитрим і жорстоким сучим сином. Навіщо? Поїхав би відразу з цією своєю Гайде, народив би діточок, любив би, став би щасливим. На такі гроші інколи можна дозволити собі бути щасливим, знаєте. Але нас губить високий штиль. Романтика. Нам треба, щоб пристрасті, й самотність, і гірка знедоленість! І щоб один проти всього світу. Інфантилізм і нерозвинені почуття. Соромтеся, юначе!

– Йдіть до дупи, Вейнбауме.

Він раптом збагнув, що опинився один-однісінький у таборі ворогів і зовсім беззахисний. Костжевський у коридорі перекривав шлях до відступу, і Лідія теж, та вони у змові, а тут, перед ним, цей страшний блазень, трикстер, перевертень. Тростина з вовчою головою, ну звісно!

– Ой навіщо ви лізете у кишеню? – Вейнбаум був у захваті. – Що там у вас? Шокер? Пістолет? Ой що, і справді пістолет? Мене можна вбити лише срібною кулею.

На лікоть йому лягли чужі пальці, й лікоть відразу занімів. І все, що нижче ліктя, – теж. У Костжевського була залізна хватка.

– Ви помиляєтеся, – сказав Костжевський у нього над вухом. – Ви все неправильно розумієте. Він не Вертіго.

– Я не Вертіго! – радісно сказав Вейнбаум.

Усе це перетворювалося вже на якийсь суцільний цирк. Я не Вертіго. Я не Живаго, я не Мертваго, я не Петраго, не Соловаго… Я Ванька-Каїн, я – Ванька-Каїн!

– Ви ідіот, Христофоров, – повторив Вейнбаум. – Стільки готувалися, живіт вередили й не відрізняєте своїх від чужих! Втім, це, я б сказав, глобальна загальнолюдська проблема. Ні, я не Вертіго. Яка опера, яка «Смерть Петронія»? В мене й слуху немає.

– Хто ж тоді?

– А от не ваша справа. – Вейнбаум відсунув його тростиною та попрямував до виходу. – Ой, ну ви йдете вже?

На сходовому майданчику Вейнбаум довго копирсався у кишені, виймаючи ключі, впускав і піднімав тростину, сиплючи чортами, штрикав ключем у замкову шпарину. Світло на майданчику було синявим, світло від економ-ламп, і Вейнбаум у ньому виглядав не дуже й добре. Костжевський теж якось поблякнув і вилиняв, лише Лідія набула остаточної схожості з мармуровою каріатидою і через те досягла завершеності та досконалості.

– Останнє питання. – Він рушив за Вейнбаумом, який йшов неочікувано жваво, немовби в його тростину був вбудований портативний антигравітатор. – Чому Валевська дала мені ляпаса?

– А вона дала ляпаса? – в свою чергу спитав Вейнбаум, демонструючи схвальну непоінформованість. – Коли встигла?

– На вернісажі. Вона спеціально прийшла на цей бісів вернісаж, щоб дати мені по пиці. Виключно для цього.

– Напевно, ви її образили. – Вейнбаум сперся тростиною на сходовому майданчику, щоб звести дух. – Вона дуже вразлива, наша Яніна.

– Я зовсім не хотів її ображати. Я надіслав їй квіти. Точнісінько як на портреті.

– А, це який у масонський ресторації? Букет її бабці? Думали, вона впізнає букет, а отже, вона і є Магдалена. Той самий букет, треба ж! З пасифлорою, вітексом і примулою вечірньою! Тоді чого ж ви дивуєтеся, що вона дала вам по пиці?

– Не розумію. Це ніби як мова квітів. У театрі було прийнято… Я спеціально запитував у Шпета.

– А, у бідолашного Шпета! У вас якийсь дивний дар знаходити дилетантів. Утім, що дивного, адже ви й самі дилетант. І що ж вам сказав бідолашний Шпет?

У простінку за плечем Вейнбаума прозирав схематично, але