Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

— Я не знаю, — відповіла я, — але я більше не можу ховатися від правди. Це не просто про нього, і це не просто про мене. Це про всіх нас.

Усі замовкли. І хоча я не була впевнена в своїх словах, я відчувала, що це був правильний крок. Я не могла тримати секрети, але й не могла залишити все так, як є.

Всі мовчали, але я помітила, як вони всі розуміють: цей момент змінить усе. Рішення, яке ми приймемо, змінить нашу долю і, можливо, долю всього університету.

— Тоді ми йдемо разом, — сказав Калеб, його голос був впевнений, і це дало мені сили. — Що б не сталося, ми не дозволимо тобі бути наодинці з цими таємницями.

Я подивилася на них і відчула, як у моєму серці з’являється нова впевненість. Я не була сама. Вони були тут, зі мною, готові йти до кінця, як і я.

— Ми будемо разом, — сказала я, зібравши всі сили.

І хоча ми не знали, що чекає попереду, я зрозуміла, що це був початок нового етапу. І цей етап мав бути вирішальним.
Ми залишили кімнату, і кожен з нас мав свою роль у тому, що мало відбутися. Я була готова до того, щоб зустрітися з Ноланом, хоча й не мала точної впевненості в тому, чого я насправді очікую від цієї зустрічі. У мене залишалося багато питань, на які потрібно було знайти відповіді.

Але зараз я знала, що з кожним кроком, який ми робимо, ми наближаємося до розгадки. І хоча університет був наповнений темними таємницями, я відчула певний спокій: ми не були більше наодинці.

— Куди ти йдеш? — раптом почувся голос Аліси.

Я зупинилася і обернулася до неї.

— До Нолана, — відповіла я, не приховуючи своєї рішучості.

Аліса кивнула.

— Я розумію, але будь обережна, Ясемін. Якщо він дійсно замішаний у всьому цьому, то тобі може бути небезпечно.

— Я знаю, — відповіла я, хоча й не була до кінця впевнена в тому, що все це безпечно. — Але я більше не можу триматися осторонь. Це стосується мене, нас усіх.

Вона ще раз поглянула на мене, ніби хочучи переконатися, що я не роблю помилку. Потім обійняла і сказала:

— Ти не одна, пам’ятай це.

Я кивнула і зробила кілька кроків до дверей. Кожен крок звучав гучно в тиші нічного університету. Коли я вийшла на коридор, все навколо виглядало дивно спокійно, навіть якщо я знала, що щось ось-ось має змінитися.

Нолан, мабуть, чекав мене в його кабінеті, і я не сумнівалася, що він уже знає, що я йду. Щось у його погляді змушувало мене відчувати, що він дійсно багато чого приховує. Чи був він союзником? Чи, можливо, частиною того, від чого ми намагаємось втекти? Я не знала. Але я була готова з’ясувати це.

І ось я підійшла до його дверей, не знаючи, як і що буду робити далі. Мої пальці трохи тремтіли, але я стиснула їх, зробивши глибокий вдих. Двері відчинилися самі, і я переступила поріг.

Нолан сидів за своїм столом, як завжди спокійний, але в його погляді я помітила відображення якоїсь тривоги. Його розсудливість і холодність у цьому моменті здавалися мені зовсім іншими.

— Ясемін, — його голос був спокійним, але глибоким. — Ти прийшла.

Я не відповіла одразу, бо в голові було так багато запитань. Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, хто він насправді.

— Я хочу знати правду, Нолан, — сказала я нарешті, почувши свій голос твердим. — У чому ти замішаний? Що відбувається? І що це за пророцтво, про яке ми говорили?

Він повільно піднявся з-за столу, його погляд залишався холодним, але в ньому була і певна напруга.

— Ти повинна була це дізнатися раніше, — відповів він, не відводячи очей. — Але зараз це вже неважливо. Важливо те, що ти тепер у цьому світі, у цій грі. І я не можу просто так залишити тебе без відповіді.

Моя рука мимоволі стислася в кулак. Я зрозуміла, що Нолан не дасть мені відповіді просто так. Все це було частиною його гри, його плану, і я мала або стати частиною цього, або опинитися на іншій стороні.

— Що я для тебе, Нолан? — запитала я, не приховуючи розчарування. — Чому ти не можеш просто сказати правду?

Він зробив крок до мене, його обличчя не показувало емоцій, але я відчула, що це була гра на межі, де кожне слово мало вагу.

— Я... хотів скористатись, але дійсно закох... Я хочу захистити тебе, Ясемін, — сказав він тихо, але так, щоб я почула кожне слово. — Але ми не можемо бути разом. Це не дозволяє система. Це не дозволяє все, у що я вірю. Ти маєш залишитися відстороненою.

Я відчула, як серце стискається. Я пам’ятала, як він казав мені, що буде моїм союзником, але це звучало так, ніби він просто намагався знайти відстань між нами. Чи була в ньому щирість? Чи тільки холодний розрахунок?

— Ти правий, — відповіла я, намагаючись приховати біль. — Нам краще триматися подалі.

Ми мовчки стояли, відчуваючи, як напруга між нами наростає. Але я знала, що це не кінець. Це лише початок нового етапу. І все, що ми пережили, все, що ще чекає на нас, залежить від того, як ми зіграємо свою роль у цій великій грі.
Ми мовчки стояли один перед одним, наче дві сили, які притягуються і відштовхуються одночасно. Я відчувала, як кожна клітинка мого тіла протестує проти цієї розлуки. Але що мені залишалося? Ми не могли бути разом, і це стало остаточним висновком, який я мала прийняти.

Нолан розвів руками, ніби намагаючись знайти слова, які могли б пояснити цей бар’єр між нами.

— Я знаю, що це важко зрозуміти, — його голос став м’якшим, але все одно мав відтінок розчарування. — Але є речі, які ми не можемо змінити. І твоє місце тут… Воно не в моєму світі.

Я поклала руку на серце і зробила глибокий вдих. Мені було боляче, але я знала, що від цього нічого не зміниться. Між нами була стіна, яку ми не могли переступити. І хоча моє серце прагнуло до нього, я розуміла, що з цим потрібно було змиритися.

— Ти правий, — відповіла я тихо, піднявши голову, щоб зустріти його погляд. — Я більше не буду шукати відповідей у тобі. Це наші шляхи, і ми обидва повинні йти ними поодинці.