Агафангел Юхимович Кримський - Андрій Лаговський

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Чи не ріс я дома, як на попасі теля?

Чи мене не вчили, що панич ізвік гуля?

Аж на те мене кохали,

Щоб писать екстемпорали —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Є у мого батька на дворі прудкі хорти,

Що доскочать зайця, тільки свору відпусти.

Є і тут-таки собаки…

Знаєм їх ми, небораки —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

В нашого сусіда єдиниця є дочка,

Хоч ще недоросла, та хороша вже така.

Є й у мене єдиниця,

Та бодай їй ісказиться! —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

На бахчах у батька лепські дині й кавуни,

А в садочку груші і черешеньки смачні.

Тут ні груші ані дині,

А багато є латині —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

На селі дівчата знають гарнії пісні,

Що їх любо слухать і співать було мені.

Тут пісень я не співаю:

Все товчу по Ходобаю —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Ой, коли б ти, нене, знала, що таке глагол!

Їх у книжці більше, ніж у тебе в вуллях бджол;

Чом усі вони так само

Не спрягаються, як amo? —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Чи так справді в Римі лопотали язиком?

Чом він геть не згинув, як Гоморра і Содом?

Отже ж лихо! Гірший tamen[61]

Буде зрілості екзамен —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Та чи тим я зрілий, що збазграю перевод?

Буцім вже без того недоспілий весь народ!

Чим давать екстемпорали,

Ви б жонок про се спитали… —

Така ж доля моя, таке щастя моє!

Чи не було краще утопитися мені?

Чи не було краще не родитися мені?

Panis, piscis crinis finis,

Ignis, lapis,pulvis cinis[62] —

Така ж доля моя, таке щастя моєї!

Федір Корж.

(Заборонено Петроболотською цензурою — бодай я з нею поцілувався коли брешу!)

Лаговський читав — і весело реготавсь. Та заразом забалакала в ньому й філологічна жилка, що нерозлучно жила з ним, як і трохи чи не з кожним українцем:

— Коли знаєш, що писала оце людина, яка вкраїнську мову вивчила чисто філологічним способом, «а не з практики, то доводиться аж дивуватися на філологічну геніальність тієї людини, — раптом, оживившись, забалакав він. — Але таки видно, що без живої практики перебутися не можна жодному геніальному філологові, хоч би й з яким тонким лінгвістичним нюхом. Дивіть на оці слова жонок, Охвимовичу… За філологічними законами отак й треба було б казати — порівняйте: о-вес з буквою о, хоч вів-са уже чується з і. Так само буде по-вкраїнському Охрім, а не Єфрем, з початковим О, а не Є. Тільки ж біда, що живеє життя знає свої власні закони, не раз противофілологічні, і живі люди говорять не жонок, а жінок, по аналогії з формою жінка. Або знов — у живій мові замість сподіваного Охим, кажуть Юхим або Йохим, тільки не Охим, дарма що в інших таких випадках систематично говориться: Охрім, Овсій, Остап, усе з О, і жінка князя Юрія II Галицького звалася замість Єфімії — Офкою… Знаєте? Жінка отого князя, що писався: Dei gratia natus dux et dominus totius Russiae Minoris[63]?

Доктор слухав його з прихильною усмішкою, достоту як слухають малу нетямущу дитину, що знайшла собі цяцьку і вже не плаче.

— Отак, отак його! Уцжжа! — жартівливо нацькував він Лаговського. — А це дуже добре, щоб отакі речі вас цікавили, бо з них для здоров’я шкоди не буде… Ну, а ото тамечки що в вас лежить? Лоренцо Валля? Гуманіст XV віку? Ба навіть видання того самого століття?! Це добре… Та знов розвідка: Savonarola und seine Zeit[64]? Що ж, і це гаразд, і це не завадить… А ще що? Чосер? та ще Шафтсбері? Що це за Шафтсбері?

— То англійський класик-мораліст XVII віку, — сказав Лаговський. — Він же, знов, і естетик. Є ще й другий, новіший Шафтсбері. Он у мене він теж стоїть.

— Добре! І це все добре!.. Такі речі, як старе італійське письменство часів Ренесансу та давня англійська поезія, як Чосер, та стара англійська філософія, вам не пошкодять… Таке — читайте здоровенькі… Ого! А це в вас що? Якесь давне грецьке видання? Святий Анастасій Сінаїт?! Нащо він вам? — здивувавсь доктор.

— Це я був узяв його, щоб пошукати, чи не знайду тут чогось для історії математики, — пояснив Лаговський, — в цих його енциклопедичних «Питаннях і одповідях» може дещо трапитися цікаве й для моєї спеціальності.

— Ач! То ви й грецької мови не призабули ще й досі?.. От лінгвіст! Або, може, там десь на півдні ви й живу грецьку практику мали?

— Ні! — хитнув головою Лаговський. Щось його боляче вкололо.

Доктор написав рецептика — про всякий випадок, мовляв. Далі попрощався. Лаговський подякував йому за те, що він його навідав.

— Що ви робите, колего, щоб чутися отаким безжурним? — спитав він його на прощанні, сумовито всміхаючися.

— Що роблю?.. Гм… Як вам сказати?.. А що то у вас он там лежить? Чи не Щедрін, бува?.. Еге, Щедрін… Ну, то пригадайте собі принцип одного з його героїв: ніколи не задумуватися над життям, а хапати його нашвидкуруч, спохвату, згаряча, отак, як воно само згаряча ставиться перед вами: «Жизнь наша здешняя подобна солянке, которую в трактиpax подают. Когда ее ешь смаху, ложка за ложкой — ничего, словно как и еда! А коли начнешь ворошить да разглядывать — стошнит!» Прощавайте, товаришу!..

Безжурний професор медик пішов, а професор поет Лаговський гірко задумавсь. «Такі самі слова й я безжурно був казав недавнечко, коли життя моє щасливо розстелялося передо мною, — подумав він. — А тепер і радий був би ковтати життя «смаху», спохвату, та нема