Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

й поперечного — так Чіпка кинувся, скочив угору… «Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?… Жінка?… сестра?? мати??. Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, як коза… Чого ж ти сюди лізеш?… чого ти мішаєшся?… Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертає від доброго, а підіймає руку на лихе?… від чого я сам тікаю — та ніяк не втечу; ховаюся — та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п’яній горілці… Геть собі!.. згинь!..» Від його гучного голосу тінь затремтіла; подалася вгору; вище, вище… Небо загоготало, заблищало, шваркнуло… Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем… Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить… всі голоси зливаються в один голос — у голос невиразної тяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент… І все те жере огонь — то своїм широким, лютим полум’ям, то своїми гострими язиками — лиже… Лизне — і тільки чорна вуглина після його зачорніє; лизне ще — вуглина побіліє, розпадається на попіл… І піднімає його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо… Огонь розходився, розігрався… Уже він кругом охопив Чіпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тіла; цілував його вид… Гляне Чіпка… То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює… «О-о-й!» — скрикнув він — і несамовито кинувся.

Стояв уже вечір надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тієї крові, що була пролита за день. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди людські сльози, прокльони, молитви… У печах палало полум’я — варилася вечеря; людські тіні снували повз його — і на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров’яно-красною зорею…

Скочив Чіпка — і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як блискавиці, забігали огняні спички; злившись у голові докупи, вони рвали її огнем… Тіло в його горіло; в думках сон мішався з бувальщиною; серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом… Він вийшов надвір — хоч провітритись. Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози… Глянувши на західне зарево, він зразу заплющив очі: воно їх різало болізно, непривітно… А на другім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.

Чіпка вийшов посеред двору й почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко, — так важко, як ще ніколи не було… Болі з тіла доходили до серця, доймали його; голова горіла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським сміхом… Він радніший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, — аби тільки забути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мінилося в його думках. То учувався йому глухий, здавлений сміх; то, мов ненароком, гострі, як спички, жарти в розмові; то повсякчасне пряме вибивання на очі… Він знемагав від муки. «Краще б я не родився або мене забито, ніж отаке терпіти!..»

Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом; серце — вилити накипілі сльози. Так же кругом — ні духа! Ламаючи руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево та й посунувся смутний в хату… І жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорніла між двома заревами світу — місячним і західним. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед Богом, — та не змогла: замість молитви, уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої гріхи…

Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в хату, слався широкими смугами по долівці і ховався аж під полом, — стояв Чіпка навколішки і молився… прокльонами. Сльози блищали в його очах; він клав щиро поклони…

А товариство його — Пацюк, Лушня та Матня, — як побачило, що за баталія піднімається в Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку в свого давнього знакомого жида Оврама… Прокружали цілісінький день на останні гроші, розказуючи всякому, хто заходив у шинок, яке світопреставленіє скоїлось у Пісках… Уже й смеркло.

— А що, братця, чи не навідатись нам у Піски: що там діється? — каже Лушня до товаришів. — Чи не запопали, бува, нашого Чіпки, бо щось він там дуже юртувався?… Тут уже тікати мерщій, коли лихо; а він — кличе рятувати!..

— Іди ти, коли хоч, — одказують йому Пацюк та Матня, — ми тут зостанемось…

— Ні, ходім разом, — підмовляє Лушня, — провідаємо справді Чіпку… Хоч він чудний собі, а все-таки нігде правди діти — хороша душа й товариш щирий… вже нізащо тебе не видасть!..

— Я не піду, хоч мене ріжте, — каже Матня. — Щоб справді ще москаль спіймав та дав чосу…

— Та й я зостануся з Якимом, — туди ж і Пацюк.

Лушня почухався. Він знав, що тепер справді в Піски йти небезпечно; одначе совість його мучила, що так товариша кинули…

— А що ж його казати? — веде він річ далі, — коли запитає Чіпка: де були?…

— Що ж йому казати? — одказує Матня. — Нічого не казати!.. Що він за спрос?

— Збреши що-небудь, бо справді негаразд… — рає Пацюк. — І чому ми його не взяли з собою?… А тепер, може, вже й у Пісках немає, — москаль узяв…

Пацюкові жалощі усіх уразили: всі мовчали, ніхто нічого…

— Ну, сидіть же ви тут, братця, — трохи згодом сказав Лушня, — а я піду довідаюсь…

Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке роздолля й побачив Піски, як в тумані, залиті місячним світом… Між темною тінню голих верб біліла боками церковка й позирала навкруги своїм блискучим оком — золотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора, чорнів панський палац і, здавалося, сердито поглядав на все село… Село ще не скрізь спало. Де-де блищало по хатах світло, хоч і тихо було: людського гомону не чутно, доносилось тільки глухе валування собак. Надворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; під ногами рипів сніг… Щоб не замерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився коло Чіпчиної хати.

Як та пустка,