Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

до нього перед смертю, і я втішив його у смертну годину, — відказав панотець.

— А від чого він помер? — здушеним голосом запитав Кадрус.

— Від чого помирають у в’язниці на тридцять першому році життя, як не від самої ж таки в’язниці?

Кадрус утер піт, що спливав його лицем.

— Найдивніше те, — провадив священик, — що перед смертю Дантес поклявся мені на розп’ятті, яке він цілував, що йому не відома достеменна причина його ув’язнення.

— Правда, правда, — прошепотів Кадрус, — він не міг її знати. Авжеж, пане абате, бідолашний хлопчина сказав правду.

— Тим-то й доручив він мені знайти причину його лиха і відновити честь його імені, якщо воно було чимось заплямоване.

І священиків погляд, що ставав дедалі пронизливіший, уп’явся у Кадрусове обличчя, яке враз спохмурніло.

— Один заможний англієць, — казав панотець далі, — його товариш у нещасті, якого випустили за другої реставрації, мав дуже дорогий самоцвіт. Покидаючи в’язницю, він подарував той самоцвіт Дантесові, щоб подякувати за те, що під час його недуги той доглядав його, як рідного брата. Дантес, замість того, щоб підкупити наглядачів, що, втім, могли б узяти винагороду, а потім зрадити його, тримав камінь при собі на той випадок, якщо його звільнять; якби він вийшов із в’язниці, то відразу став би багатієм, продавши той камінь.

— То ви кажете, — запитав Кадрус, очі в якого аж спалахнули, — що то був дорогий самоцвіт?

— Усе на світі відносне, — відказав панотець. — Для Едмона то був цілий маєток; його оцінювали на п’ятдесят тисяч франків.

— П’ятдесят тисяч франків! — вигукнув Кадрус. — То він був завбільшки з волоський горіх, еге?

— Та ні, менший, — відказав священик, — проте ви самі можете про це судити, тому що він зі мною.

Кадрусові очі, здавалося, аж нишпорили попід священиковим убранням, шукаючи той камінь.

Панотець дістав із кишені пудельце, обшите чорною шкірою, відкрив його і показав приголомшеному Кадрусові самоцвіт, що сяяв у персні прегарної роботи.

— І це варте п’ятдесят тисяч франків?

— Без персня, що сам собою теж досить коштовний, — відказав панотець.

Він зачинив пудельце і поклав до кишені самоцвіт, що знай сяяв у Кадрусовій уяві.

— Та ж як цей камінь потрапив до ваших рук, пане абате? — запитав Кадрус. — Невже Едмон призначив вас його спадкоємцем?

— Не спадкоємцем, а заповітним виконавцем. «Було в мене троє добрих друзів і наречена, — сказав він мені, — і я певен, що всі гірко тужать за мною; один із них звався Кадрус».

Кадрус здригнувся.

— «Другого, — провадив священик, удавши, ніби не помічає Кадрусового хвилювання, — звали Данґляром; третій, — докинув він, — хоч і був моїм суперником, але теж любив мене».

Диявольська посмішка з’явилася на Кадрусових вустах; він хотів було урвати панотця.

— Зачекайте, — сказав священик, — я закінчу, і якщо ви маєте що сказати мені, то скажете потім. «Третій, хоч і був моїм суперником, але теж любив мене, і звали його Фернан; а моя наречена звалася...» Забув я ім’я нареченої, — сказав священик.

— Мерседес, — озвався Кадрус.

— Авжеж, саме так, — зітхнувши, сказав панотець, — Мерседес.

— Та й що ж далі? — запитав Кадрус.

— Дайте мені карафу з водою, — попросив священик.

Кадрус швиденько вволив його бажання.

Панотець налляв води у склянку і зробив декілька ковтків.

— На чім ми зупинилися? — запитав він, поставивши склянку на столі.

— Наречену звали Мерседес.

— Ага... «Ви попрямуєте до Марселя...» Це все Дантес мені казав, розумієте?

— Авжеж.

— «Продасте цей самоцвіт і поділите гроші, які здобудете за нього, поміж моїми п’ятьма друзями, єдиними людьми, що любили мене на світі».

— Поміж п’ятьма? — запитав Кадрус. — Таж ви назвали мені чотирьох.

— Бо п’ятий помер, як мені сказали... П’ятий був Дантесів батько.

— Так, це правда, — сказав Кадрус, якого посіли суперечливі почуття, — бідолашний дідусь помер.

— Я дізнався про це в Марселі, — відказав панотець, намагаючись здаватися байдужим, — та смерть сталася так давно, що я не міг дізнатися про подробиці... Може, ви щось знаєте про його смерть?

— Хто ж і знає про це, як не я! — вигукнув Кадрус. — Я був його сусідою. О Боже, ще й року не минуло після зникнення його сина, як сердешний дідуган помер!

— А від чого він помер?

— Лікарі називали його недугу.... здається, запаленням шлунку, люди, що знали його, казали, ніби він помер од горя... а я, що бачив, як він умирав, я кажу, що помер він...

Кадрус затнувся.

— Від чого? — тривожно запитав панотець.

— Від голоду він помер!

— Від голоду? — схопившись на ноги, заволав священик. — Від голоду! Найостанніша худобина не вмирає від голоду. Пес, що вештається вулицями, знаходить милостивця, який жбурне йому кусень хліба, а людина, християнин, помирає від голоду поміж людьми, що прозиваються християнами! Неможливо! Це неможливо!

— Кажу вам правду, — сказав Кадрус.

— І дарма, — пролунав голос зі східців. — Чого ти пхаєшся не у своє діло?

Священик із Кадрусом обернулися і побачили крізь перила східців бліде Карконтине лице; вона придибала сюди зі своєї комірки і слухала їхню розмову, умостившись на горішній сходинці і спершись головою на руки.

— А ти, жінко, чого сама пхаєш носа не у своє діло? — спитався Кадрус. — Панотець просить, щоб я розповів усе, то я й розповідаю з поваги до нього.

— А з обачності ліпше мовчати. Хіба ти знаєш, із якими намірами тебе розпитують, дурнику?

— Із найліпшими, пані, — сказав священик, — присягаюся. Вашому чоловікові нема чого остерігатися, аби тільки щиро про все розповів.

— Знаю я це... Розпочинають усілякими обіцянками, потім просять не боятися нічого, потім ушиваються, не виконавши тих обіцянок, аж якогось ранку тебе спіткає лихо, що береться бозна-звідки.

— Заспокойтеся, — відказав панотець, — запевняю вас, через мене вам не буде ніякого лиха.

Карконта буркнула щось невиразне, знову опустила голову на руки й, сіпаючись від лихоманки, дала чоловікові змогу провадити балачку далі, намагаючись утім не пропустити жодного слова з неї.

Тим часом панотець випив трохи води і заспокоївся.

— Невже, — знову озвався він, — того нещасного дідка всі так покинули, що він умер голодною смертю?

— Та ні, — відказав Кадрус, — каталянка Мерседес і пан Моррель не покинули його напризволяще; та бідолашний дідуган раптом зненавидів Фернана, того самого, — докинув Кадрус із глумливою посмішкою, — якого Дантес назвав вам своїм другом.

— А хіба він не був йому другом? — запитав священик.

— Ґаспаре, Ґаспаре! — озвалася жінка зі сходинок. — Подумай спершу, а тоді кажи!

Кадрус із досадою махнув рукою і нічого не відповів жінці.

— Хіба можна бути другом чоловікові, у якого хочеш відбити дівчину? — відказав він панотцеві.  — Дантес із доброти своєї всіх прозивав друзями... Сердега Едмон! Утім, добре, що він ні про що не дізнався, йому нелегко було б простити їм у смертну годину. І хоч що там казали б, — провадив Кадрус, що не цурався своєрідної грубуватої