Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

години. З вікна бачив ніби хмарки в небі, чув ніби крики чайок над Тясмином і зойк пароплава із бужинської пристані. Врешті й сам опинився ніби на тій пристані, а на палубі пароплава Леся відпливала в даль... З тим і проснувся з болем у серці.

Так же ранками зустрічали Янчука жасмин і троянди в росі, щоночі змовницьки шепотіли до нього явори, а вечорами п'янко пахла матіола за хатою при лавочці під яворами. Вечоровий сонно-журливий чи поривно-рвійний шемріт насторожував слух Петра якоюсь приреченістю, сумотою вічного за прохідним і скороминучим, змушуючи його шукати в собі сокровенний сенс, ще чітко не окреслений, але вже свій: схильність до аналізу й підсумків, до часом аж хворобливого римування слів, до порівняння понять і образів, до засвоєння духовного й абстрактного. Ловив себе при тому на відчутті провини перед Гулаком, Чигирином, Осьмачком, Жуком, Савою Панасовичем, Хорунжою, Тараном, Жабком та тими мільйонами, що вимерли в голодоморі, лишивши його в живих, як свідка, а він забув про них у коханні. Мільйони полягли, а він живий!..

Тим часом вихованці-десятигрупники колонії, що з допомогою Янчука — клопоту мав із ними досить! — таки подали документи хто у виші, а хто на роботу, майже зріднилися з ним, бо радились із ним чи виясняли якісь свої питання і у нього вдома. На відміну від інших учителів, вихователів чи адміністраторів колонії він був для них «своїм» і їм до душі, а ще, коли почули, що працюватиме лише до осені.

За вказівкою міськвно у колонії розбирали з дітьми «Педагогічну поему» і «Прапори на баштах». Янчук, звичайно, не сказав своєї думки про ці твори Макаренка, але по очах дітей бачив, що вони, а найпаче старші, розуміли по-своєму зображуване, маючи чималий особистий життєвий досвід. Була в творах казарма, стадне «шикуйсь!», та не було рідних душ, відчуття приналежності до роду. Була бездуховність і безпам'ятність — заміна природного штучним, сурогатом і ерзацом.

Започалися походи вихованців «на лоно природи», тож майже щодня Петро бував із ними чи на пляжі, чи в лісі, чи то в полі. Для нього, як і для дітей, природа була перепочинком у щоденній сірятині буднів. Над плесами вод його кудись кликали чайки і чарували співом деркачі з островів, манячи в райську самотину. Ліс заливали трелями соловейки, а луни розносили їх у безвісті пущ, аж душа його в грудях завмирала. У гущавинах польових збіж сперечалися перепілки і з високості небес срібним журкотом слали величальний гімн земній красі заливні жайвори. Янчук жадно всотував усе побачене й почуте в буйно-зеленому оточенні над правічною тясьмою Дніпра. Із отих походів він, як правило, приносив не лише повно яскравих вражень, а й етюди, нариси та вірші, але друкував їх у газеті тепер значно рідше, бо по арешті Сави Панасовича можливості Раїси Ісаківни Крупник, тимчасово виконуючої обов'язки редактора, були дуже обмежені.

— Лиши, голубе, усе, що приніс, я подивлюся, але чи надрукую, напевно сказати не можу. Мусимо друкувати оди про успіхи п'ятирічки і наші найгуманніші закони, ідилії й пасторалі з казарменно-колгоспного життя селян, а ще тих, за кого подзвонять чи натякнуть при зустрічі, — стишила голос Раїса Ісаківна, ніби її міг почути хтось сторонній, метнувши поглядом на портрет Сталіна на стіні, де при її попередникові красувався портрет Скрипника. — Колгоспи стали непосильним тягарем на плечах рабів-селян, заводи й фабрики — осередками творення браку виробництва, а все це разом — недоліками, які ми героїчно долаємо й усуваємо, — примовкла вона. Тепер для сталінського гарту лірика протипоказана, треба передруковувати опуси наркомюста Михайлика, де лише партійні істини з готовими наборами люто-хижих тавр, ярликів і клейм. — майже прошепотіла. — Може, тобі в «Піонерію» знову податися? Тебе ж там милували.

— Там тепер теж саме... Бувайте здорові! — засмучено закінчив Янчук свій візит.

— Будь і ти! Я намагатимусь хоч щось зробити! Бодай відредагую та передрукую, коли на більше не спроможуся. Псевда ти поставив, бачу, молодчина!

— Заздалегідь вам вдячний!

Ішов із редакції засмученим, бо ті друки, крім задоволення від реалізованого натхнення, давали йому й грошову дещицю, часом чималу. По дорозі йому зустрівся Борис Педь.

— Добре, що ми здибалися! — сказав той, потиснувши Петрові руку. — Приїхав на вакації Стах, то ми вирішили нашою студентською групою піти на пиво, а може й забратися кудись на острів у неділю. Як у тебе з часом?

— О котрій сходитеся?

— Десь о десятій коло причалу.

— А хто конкретно буде?

— Я, Стах, Василь, Кирило, Аркадій, Роман і ти. Гриць, як я чув, поїхав до батьків.

— Я постараюсь, Борисе. А як коло тебе ведеться?

— Усе леге артіс! Чекаємо дядька для всякого ремонту. Маю новий номер «Вокруг света», а ти ж іще попереднього не читав, то зайди та візьми.

— Дякую! Забіжу якось, і в неділю, думаю, вирвуся також, — потис Янчук руку товаришеві, поспішаючи на роботу. — Аве!..

Великоголовий і короткошиїй, материн пестун-плеканець і щасливець у долі Борис Педь, що завдяки товстим скельцям лінз у масивних окулярах бачив, здавалося, світ наскрізь у будь-якому оточенні й обрамленні, одразу полонив Янчука майже енциклопедичними знаннями, але й постійно відштовхував брутальністю, скепсисом, зневагою до батьків, а найпаче до жінок. Борис умів і награно дотримуватись етичних норм пристойності, коли бачив у тому потребу, і при нагоді байдуже ошукувати навіть дорослих та досвідчених. При загальній його жадібності до їжі, він не був скупий та скаредний.

Загадковість і нерозпізнаваність Педя притягували Петра. Янчук же привертав до себе Бориса опорністю нужді й жадібністю до знань, бо в щастя, якому Петро ніби завдячував своїми хистами, Борис не вірив. Між хлопцями одразу виникла взаємодоповнююча дружба, чому сприяло й козацтво обох їхніх батьків, і подібна тепер доля. Борисові «таха» й «мачухенція», як признався, були розстріляні на Кубані, тож «дяху» Потапа він заздалегідь готувався очарувати, щоб той замість «тахи» передплатив йому журнали на наступний рік.

Отож, товариство «холостяків» у неділю таки зустрілося. Янчук спізнився, тож долучився не коло пивної, а вже на острові, за п'ятака добравшись туди човном перевізника, принагідно згадавши, як сам колись так підробляв. Ватага «гавелів», як подумки охрестив товариство Петро, вже роздягненою ковтала озон і приймала на піску ультрафіолетові промені. Пойняті просторікуваннями й суперечками, бавлячись прислів'ями й приказками, товариші його помітили, аж коли наблизився.

— Одяг найкращий новий, а вино — старе, — казав перший