Сергій Миколайович Поганий - Ялта. Ціна миру

послухають його поради. Звертаючись до питання конференції Організації Об’єднаних Націй, президент запропонував запросити лише ті держави, які оголосять війну до кінця лютого.

Сталін погодився, але на цьому історія не завершилася. Він перейшов до питання вступу України та Білорусі до Генеральної Асамблеї ООН. Чи можна назвати їх у протоколі засідання міністрів закордонних справ? Так, це було прийнятним, почув Сталін у відповідь. У захисті президента з’явилась тріщина. Молотов узявся її поглиблювати: «Чи не посприяє прийняттю цих двох радянських республік як членів Асамблеї, якщо вони підпишуть Декларацію Організації Об’єднаних Націй до першого березня?» Гісс запропонував у своїй записці Стеттініусу використати непідписання республіками Декларації ООН як аргумент проти їхнього членства в Асамблеї. Зараз Молотов намагався подбати про таку «формальність».

Черчилль знову виступив на радянському боці. Видавалося не «зовсім правильним», сказав він, згідно з американським протоколом зустрічі, «запросити малі країни, які так мало зробили, просто оголосивши війну, і виключити дві радянські республіки з участі у засіданні». Він «дуже багато думав про мучеництво та страждання України й Білорусії» і висловився за обмеження списку країн, запрошених на конференцію членами Альянсу, але якщо треба додати інших, то чому б не включити також і дві радянські республіки?

«Я не хочу бентежити президента, — сказав Сталін, розвиваючи атаку на американську позицію, — але якщо він пояснить свої труднощі, ми побачимо, що можна зробити». Рузвельта затисли у куток, але він не здавався. На його думку, на карту було поставлено не просто додавання нових країн у список, а «надання одній із великих держав трьох голосів замість одного». Він хотів поставити це питання перед конференцією. Сталін продовжував наступ: «Чи не буде добре, якщо Україна та Білорусія підпишуть Декларацію Організації Об’єднаних Націй?» Президент твердо тримався на власних позиціях: це не вирішить проблеми. Сталіну довелося відступити[293].

Якщо Рузвельт і отримав якесь задоволення від свого досягнення, то воно було короткочасним. Після зустрічі він зіткнувся з повстанням у власному таборі. Адмірал Легі попередив президента про можливі внутрішньополітичні труднощі. Джеймс Бірнс нагадав Рузвельту його обіцянки американським сенаторам, що він запросить усі американські штати приєднатися до ООН, якщо Сталін наполягатиме на включенні радянських республік. Він зазначив, що опір до вступу в Лігу Націй ще двадцять шість років тому розпалила поступка щодо права голосу британських домініонів. Зараз, застерігав Бірнс, той же аргумент можуть використати супротивники ООН.

Бірнс мобілізував Гаррі Гопкінса, і обидва закликали Рузвельта відкликати свою підтримку британської пропозиції, якщо Сполучені Штати також не отримають три голоси в Генеральній Асамблеї. Президент неохоче погодився порушити це питання у розмові зі Сталіним іншим разом. Рузвельта атакували з двох сторін. «Президент, здається, не має власної думки, — поскаржився Гопкінс лорду Морану пізніше того ж дня. — Він вочевидь приїхав до Ялти, намагаючись протистояти тому, щоб будь-яка країна мала більше одного голосу, але коли прем’єр-міністр відверто виступив на користь пропозиції Сталіна, то Рузвельт сказав, що теж підтримає Сталіна в Сан-Франциско».

Не всі члени американської делегації погодились із судженням Гопкінса. Стеттініус, зокрема, розглядав гнучкість Рузвельта як доказ того, що президент перебував у гарній фізичній та психічній формі. «Державний департамент не консультував Президента в цьому конкретному питанні, — писав він у мемуарах. — Упродовж усього цього часу його розум залишався ясним і чітким, що чудово засвідчувало: він перебував у стані готовності й повністю володів собою». Гопкінс переймався великою політикою, Стеттініус — політичною боротьбою. Рузвельт, тим часом, намагався прокладати курс між своїм бажанням зберігати єдність зі Сталіним і Черчиллем та потребою задовольняти своїх радників. У цьому конкретному питанні він не потішив нікого. Проте отримав те, чого найбільше хотів: ООН от-от мала народитися[294].

Розділ 15

Польський пат

Поруч із членством радянських республік в ООН, питання про склад майбутнього польського уряду посіло чільне місце в конференційних дебатах 7 та 8 лютого. Уранці 7 лютого Рузвельт із тривогою чекав відповіді Сталіна на свого листа, у якому він запропонував запросити представників польських політичних партій до Ялти, щоб створити новий уряд. На полуденному засіданні міністрів закордонних справ Молотов поводився так, наче ніякого листа не було, але Рузвельт не був налаштований на зволікання. Він відкрив пленарне засідання, запропонувавши «порушити польське питання».

«Завершуючи наше вчорашнє засідання, — сказав він, — маршал Сталін виклав свої погляди. Мені немає особливо чого додати до того, що я сказав учора. Я вважаю, що надзвичайно важливо розв’язати питання уряду». Він додав, що, на його думку, треба не зважати на вже наявні польські уряди в Лондоні й Варшаві та сформувати новий уряд. «Я гадаю, нам потрібне щось нове і докорінно відмінне — ковток свіжого повітря», — підсумував він.

Сталін висловився лише тоді, коли Рузвельт прямо запитав його, чи хоче він щось додати до своєї заяви минулого дня. Сталін почав із зізнання, що отримав лист президента «півтори години тому», й зазначив: «Я відразу ж наказав знайти Берута й Моравського, щоб я поговорив із ними телефоном. Тоді вони перебували за межами Варшави, у Лодзі або Кракові, але вони знайдуться, і я мушу попросити їх знайти представників іншої сторони та запитати, що вони думають про можливість приїзду. Тоді я зможу повідомити, як скоро вони прибудуть. Якщо [колишній прем’єр-міністр Вінценти] Вітос або [архієпископ Адам Стефан] Сапіга зможуть приїхати сюди, це спростить рішення, але мені їхні адреси не відомі. Боюся, що нам забракне часу»[295].

Це була, по суті, відмова від пропозиції Рузвельта. Не бажаючи відкидати її напряму, Сталін говорив ухильно. Він не мав нічого проти того, щоб керівництво люблінського (нині варшавського) уряду, яке офіцери НКВС могли віднайти миттєво, терміново приїхало до Ялти, але прагнув за будь-яку ціну уникнути залучення інших польських лідерів. Поки що він вирішив зволікати та піти на символічні поступки американцям[296].

«Молотов підготував проект, що частково враховує пропозицію Президента, — сказав він. — Вислухаймо його, коли він надійде, оскільки переклад ще не завершено. Тим часом ми можемо обговорити Думбартон-Окс». Нова пропозиція щодо Польщі, викладена Молотовим у шести пунктах, пропонувала доповнити наявний Тимчасовий уряд «деякими демократичними лідерами з польських емігрантських кіл». Його склад мав бути визначений у Москві на консультаціях між Молотовим та послами Америки і Великої Британії. Тимчасовий уряд, який визнають союзники, якнайшвидше скличе загальні вибори. Молотов додав, що пропозиція «пішла далеко назустріч побажанням президента», тому, можливо, присутність поляків більше не є необхідною.

Пропозиція Молотова здавалася кроком у правильному напрямі: радянці нарешті готові були говорити про склад нового уряду і включити до нього представників некомуністичних партій. Президент відчув прогрес, але ще не був готовий оголосити перемогу. Гаррі Гопкінс запропонував йому в записці: «Чому б не передати це міністрам закордонних справ для детального обговорення і доповіді завтра або ж наступного дня?» Рузвельт так і зробив, заявивши, що прогресу досягнуто, і попросивши часу на вивчення пропозиції.

Наразі президент зачепився за слово «емігрантський» у пропозиції Молотова: він сказав, що в Польщі достатньо поляків, із яких можна було когось вибрати. Рузвельт був негативно налаштований відносно і радянських, і британських «емігрантів» у польському уряді — усе це