Тоні Моррісон - Пісня Соломона

коробочку зі складеним клаптем обгорткового паперу. На ньому було написане ім’я Пілат. Серс нічого не сказала татові, лише те, що він має зробити з цього сережку. Вона вкрала у панів, у яких служила, брошку. Тато вийняв із брошки золоту шпильку та прикріпив до коробочки. Тепер ми вже знали, що діти живі, Серс дбає про них і що з ними все гаразд. Вона працювала у Батлерів — білих багачів, знаєш. За тих часів вона була добра повитуха. В усіх приймала пологи. І мене теж на світ привела.

Завжди, коли Дояр пив віскі, люди здавалися йому правдомовними. Тепер він аж пашів, ловлячи слова розповіді цього чоловіка, яку досі хоч і багато разів переслухав, але упіввуха. А може, вона виглядала правдивішою, бо правили її тут, де все це діялося. На Любій вулиці оповідки Пілат про печери, ліси й дармовиси, на тлі гуркоту автомашин на Нелікарській вулиці батькові оповідки про печених диких індиків — це було щось екзотичне, з іншого світу й часу, щось неймовірне. А тут, у пасторській оселі, де сидиш на плетеному з тростини стільці біля піаніно й попиваєш саморобне віскі, налите з великої банки, воно набрало реальности, достеменности. Нічого не знаючи наперед, Дояр пройшов повз місце, де колись змайстрували сережку, яка зачаровувала його ще змалку. Завдяки їй темношкірі люди довідалися, що діти вбитого чоловіка живі. Й ось — вітальня в домівці сина коваля. Майстра, що зробив сережку.

— А чи спіймали тих, що... вбили мого діда?

— Спіймали? — здивовано перепитав преподобний Купер, звівши брови. І знову всміхнувся. — Та їх не треба було ловити. Вони нікуди не ховалися.

— Маю на увазі, чи їх судили. Їх заарештували?

— А за що їх арештувати? За вбивство ніґера? Гей, хлопче, ти звідки приїхав?

— Це ж як? Ніхто нічого не робив? Навіть не спробував знайти злочинців?

— Кожен знав, хто вбивці. Це були ті самі люди, у яких працювала Серс, — Батлери.

— І ніхто нічого не вдіяв? Всі сиділи тихо?

Дояр дивувався зі свого гніву. Коли вперше почув про це вбивство, не гнівався. Звідки взялося таке тепер?

— Не було на те ради. Білошкірим все байдуже, чорношкірим — страшно дуже. Тоді не було такої поліції, як оце тепер. Нині такі справи провадить окружний шериф. А тоді окружний суддя робив перевірки раз чи два рази на рік. До того ж, ці Батлери володіли чи не половиною всієї округи. Мейконова земля була їм поперек горла. Люди були раді, що хоч діти вціліли.

— Ви сказали, що Серс працювала в цих Батлерів. Чи знала, що вони вбивці?

— Звичайно, знала.

— І дала притулок дітям?

— Не відкрито. Сховала їх.

— То вони ховалися в самому домі цих лайдаків?

— Так. Це було найкраще місце, я би сказав. Якби вони подалися до міста, то там хтось таки б їх побачив. Нікому б не спало на думку шукати дітей у цьому будинку.

— Мій тато... чи знав він про це?

— Не знаю. Не знаю, чи Серс взагалі сказала йому про це. Після вбивства я ні разу не бачив Мейкона. Ніхто з нас його не бачив.

— А де ці Батлери? Досі там живуть?

— Повимирали. Всі. Остання з них — Елізабет вмерла кілька років тому. Неплідна, як трухлява смоківниця, й така сама старезна. На все є відплата, синку. Путі Господні несповідимі, але якщо виживеш, переживеш, то побачиш, що на все є відплата. Ніщо з того, що вкрали Батлери, задля чого вбивали, не пішло їм на користь. Анічогісінько.

— Мені байдуже, на користь чи не на користь. Йдеться про те, що вони наробили зла.

— А хіба білі люди бувають інші? — знизав плечима пастор.

— Мабуть, не бувають... Однак деколи ми можемо щось вдіяти.

— Що саме? — зацікавився Купер.

Дояр не міг відповісти інакше, ніж Гітариними словами, тому змовчав.

— Бачиш ось цю штуку? — преподобний повернув голову й показав Дояреві гулю завбільшки з волоський горіх за вухом. — Декотрі з нас поїхали до Філадельфії, щоб там марширувати на параді в День Примирення. То було після Першої світової війни. Нас запросили, ми мали дозвіл, але білим не подобалося, що ми там. Вони почали колотнечу. Кидали на нас камінням, обзивали нас бридкими словами. Не зважали, що ми були у військових одностроях. Нарешті з’явилися полісмени на конях. Ми подумали, що втихомирять хуліганів. А вони налетіли на нас. Ми потрапили під копита. Бачиш цей слід копита? Гарний, правда?

— Ісусе Христе!

— Ти, напевно, приїхав сюди не для того, щоб звести рахунки з лайдаками?

— Та ні. Мандрую собі, та й усе. Просто хотів побувати в цих краях. Подивитися на ферму...

— Серс про все подбала.

— Про що?

— О! Про що вона тільки не подбає!

— Шкода, що я не приїхав сюди раніше. Треба було б зустрітися з нею. Серс мусила мати зо сто літ, коли вмерла.

— Більше. Мала сто років ще тоді, коли я був малий.

— Чи далеко звідси ця ферма? — мляво спитав Дояр.

— Не дуже.

— Якщо я вже тут, у цих краях, то непогано було б на неї подивитися. Тато так багато розказував про цю ферму.

— Вона зразу за садибою Батлерів, кілометрів двадцять п’ять звідси. Моє старе авто на ремонті, до завтра його мають полагодити. Я допильную.

Чотири дні Дояр чекав, коли полагодять цю розвалюху. Чотири дні гостював у домівці преподобного Купера, і це було причиною того, що сюди приходили на довгі відвідини всі старі люди в місті, які знали Дояревого батька й діда чи принаймні чули про них. Ці дідки повторювали історію на всі лади, хвалили красу Лінкольнового Неба. Сидячи на кухні, вони дивилися на прибульця каправими очима й говорили про найстаршого Деда з такою повагою та приязню, що й самому Дояреві стало його бракувати. Згадалися батькові слова: «Я працював пліч-о-пліч із ним». Дояр подумав тоді, що батько хвалиться про свою зрілість вже в дитинстві. А тепер розумів, що йшлося про інше. Про синівську любов, про тісний зв’язок з татом. Про те, що тато любив сина, довіряв йому й вважав його гідним працювати «пліч-о-пліч» з собою. «Я ошалів, — сказав Доярів батько, — побачивши його на землі».

Щось подібне відчув Дояр, коли преподобний Купер сказав,