Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

його страждання, зробив саме те, що Фульбра й був замислив. Перстень легенько зісковзнув зі скорченого пальця, й Ільдрак надягнув його на власний середній палець, бажаючи поглумитися з полоненого короля. 

І поки Ільдрак зі злостивою посмішкою, яка ще глибше карбувалася на блідій позолоченій масці обличчя, розглядав бранця, Фульбру, короля Йоросу, наздогнала жахлива та жадана доля. Срібна Смерть, яка так довго спала в його тілі, стримувана чарами Вемдізового персня, знову проявилася, коли Фульбра висів на тортурному колесі. Його кінцівки заклякли, та цього разу вже не від муки, заподіяної катами, а його обличчя з наближенням Смерті засяяло яскравим блиском, і він помер. 

А тоді холод і трутизна Срібної Смерті миттєво передалися Ільвіі та усім тим численним Мучителям, які зачудовано з’юрмилися навколо колеса. Й попадали вони там, де щойно стояли; й моровиця навіки позначила блискучим світлом обличчя та руки чоловіків і відбивалася сліпучим сяйвом від оголених тіл жінок. І полинула пошесть неозорою залою, вивільнивши решту бранців короля Ільдрака від розмаїтих мук і дарувавши Мучителям припинення тієї моторошної жаги, погамувати яку вони могли лише завдаючи болю своїм ближнім. Швидко промайнула Смерть усім королівським палацом й усім островом Уккастроґом, зрима лише на тих, кого обвіяла своїм подихом, а поза тим невидна й невідчутна. 

Проте Ільдрак, маючи на пальці Вемдізового персня, був до неї невразливий. І, не здатний збагнути причини своєї невразливості, з жахом озирав загибель, яка спіткала його підданців, і остовпіло споглядав за звільненням своїх жертв. А тоді, сповнений страху перед незнаним згубним чаклунством, Ільдрак прожогом кинувся геть із зали і, стоячи у світлі ранкового сонця на горішній терасі свого палацу, високо над морем, зірвав він з пальця Вемдізового персня й пожбурив його у піняві вали, що здіймалися далеко внизу, в страху своєму гадаючи, що саме перстень той був джерелом або знаряддям недовідомої ворожої магії. 

Отож по тому, як усі вже полягли, Ільдрака теж спостигла Срібна Смерть; і спокій зійшов на нього, що так і залишився лежати у пурпурово-кривавих шатах, з обличчям, яке блідо сяяло у світлі незахмареного сонця. І забуття запанувало на острові Уккастроґ; і Мучителі розділили одну долю з мучениками. 

Могильний Бог 

 

 

 

— Мордіґґіан є богом Зул-Ба-Сера, — з догідливою врочистістю мовив господар заїзду. — І він був богом ще у ті роки, що, недосяжні пам’яті людській, губляться у тінях, темніших за морок, який панує в підземеллях його чорного храму. Немає жодного іншого бога в місті Зул-Ба-Сер. І кожен з тих, хто помирає в стінах цього міста, є священним для Мордіґґіана. Навіть королі та достойники, померши, переходять у руки його загорнутих у покрови жерців. Такий у нас закон і такий звичай. Ще трохи, і жерці прийдуть по вашу наречену. 

— Але ж Ілейт — не мертва, — уже втретє чи вчетверте безпорадно заперечив охоплений відчаєм юний Фаріом. — Її недуга така, що під час нападу надає Ілейт оманливої подоби небіжчиці. Вже двічі ставалися із нею такі напади, й тоді вона лежала нечутлива, і щоки її вкривала така блідість, а тіло та сама кров її застигали у такій нерухомості, що їх ледве можна було відрізнити від ознак смерті; але двічі за кілька днів вона прокидалася. 

Господар із вельми недовірливим виглядом придивився до дівчини, яка лежала, біла й нерухома, неначе зірвана лілея, на ліжку в убого обставленому покої на піддашші. 

— У такому разі вам не слід було привозити її до Зул-Ба-Сера, — поважно заявив він тоном, у якому лунала велемудра іронія. — Лікар оголосив її мертвою, а жерцям повідомили про її смерть. Вона мусить бути доправлена до храму Мордіґґіана. 

— Але ми — чужоземці, просто зупинилися у цьому місті на нічліг. Ми прибули з краю, що зветься Зайлак і лежить далеко на північ звідси; і цього ранку мали вирушити через Тасуун до Фараада, столиці Йоросу край південного моря. Тож, беперечно, ваш бог не міг би претендувати на Ілейт, навіть якби вона й справді була мертвою. 

— Усі, хто помирає в Зул-Ба-Сері, є власністю Мордіґґіана, — повчально правив своєї хазяїн. — Чужоземці не є винятком. Темна паща його храму розверста повсякчас, і ще не було за всі ці роки жодного чоловіка, жодної жінки та жодної дитини, які б її уникли. Усяка смертна плоть у належний час мусить стати поживою для бога. 

Від цієї улесливої та лиховісної заяви Фаріома пройняв дрож. 

— Чув я дещо про Мордіґґіана, хоч то були лише туманні легенди, які переповідали мандрівці у Зайлаку, — визнав юнак. — Але назву його міста я геть забув, і ми з Ілейт, самі того не відаючи, прибули до Зул-Ба-Сера… Та навіть якби я відав, куди са́ме ми прямуємо, то однаково б узяв під сумнів той жахливий звичай, про який ви мені допіру розповіли. …Що ж це за божество таке, що наслідує гієну та падальника? Авжеж то не бог, а радше якийсь гуль216. 

— Добирайте слів, аби не допуститися блюзнірства, — застеріг співбесідник. — Мордіґґіан — старий і всемогутній, як сама смерть. Йому поклонялися на колишніх континентах іще до того, як Зотік піднявся з морських глибин. Саме завдяки цьому богові ми порятовані від розкладу й черви. І коли в інших краях люди віддають тіла своїх небіжчиків усепоглинному вогню, ми у Зул-Ба-Сері віддаємо своїх мерців богові. Святобливим страхом сповнює всякого його святилище, те місце жаху і неторканої сонцем похмурої тіні, до якого жерці Мордіґґіана приносять мерців і складають їх на величезному кам’яному столі, на якому тіла дожидають появи бога з підземного склепу, де той мешкає. Жодна жива душа, окрім жерців, не бачила його на власні очі; обличчя жерців приховані за срібними масками, навіть на руки їхні натягнуто широкі рукавиці, аби ніхто не міг витріщатися на тих, що бачили Мордіґґіана. 

— Але ж у Зул-Ба-Сері є король, адже так? То я звернуся до нього зі скаргою проти цієї огидної й жахливої несправедливості! Певна річ, він до мене дослухається. 

— Фенквор — наш король, але він не зміг би допомогти вам, навіть якби того забажав. Ваша скарга навіть не буде почута. Мордіґґіан є над усіма королями, і закон його є священним. Але тихо! Жерці його вже прийшли. 

Фаріом, чиє серце краялося від могильного жаху та жорстокості тієї долі, яка спіткала їх із юною дружиною у цьому невідомому місті нічних кошмарів, почув лиховісний скрадливий скрип на сходах, що вели на піддашшя. Звук наближався з нелюдською швидкістю, й наступної миті до кімнати увійшли чотири дивні постаті, щільно закутані у похоронні пурпурові одіяння, а на обличчях мали великі срібні маски, вирізьблені у вигляді черепів. Їхню справжню зовнішність було неможливо вгадати, адже достоту, як і натякав господар таверни, навіть руки жерців були приховані від сторонніх очей рукавицями, а пурпурові мантії спадали додолу вільними фалдами, що волочилися за їхніми ногами, неначе розмотані савани. Їх оповивав якийсь неясний жах, і ті макабричні маски були найменшим його складником; жах, природа якого полягала почасти в їхніх неприродних похилих поставах і в тій звірячій спритності, з якою вони рухалися, анітрохи не стримувані своїми незграбними убраннями. 

Із собою вони принесли чудернацькі погребальні мари, зроблені з переплетених смуг шкіри та величезних кісток, які правили за раму та держаки. Шкіра була засмальцьована та чорна, немовби на ній вже багато років переносили тіла небіжчиків. Ані слова не мовивши до Фаріома чи господаря