Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Ґарднер похитав головою:

— Не все так просто.

— Якого біса? Заради бога, невже так важко знайти побиту машину швидкої допомоги, коли ти знаєш, куди вона їде?

— Бо аварія сталася п’ять годин тому.

Запала тиша, ми усвідомлювали його слова.

— Водій одразу не повідомив, — продовжив Ґарднер. — Мабуть, думав, що це справжня швидка, і хвилювався, що може вскочити у халепу. Але дружина переконала його спробувати отримати компенсацію, тоді він викликав поліцію.

Пол витріщився на нього.

— П’ять годин? — він сів: ноги вже не тримали.

— Усе одно це цінна підказка, — наполягав Ґарднер, але Пол не слухав.

— Він поїхав, чи не так? — Голос був рівним, наче неживим. — Він може бути будь-де. Сем може бути вже мертва.

Ніхто йому не заперечив. Він дивився на Ґарднера так пильно, що того пересмикнуло.

— Пообіцяйте мені, що спіймаєте його. Не дозволяйте цьому виродку вислизнути з рук. Пообіцяйте мені хоча б це.

Ґарднер стояв, мов загнаний звір.

— Я зроблю все можливе.

Але я помітив, що він не дивився Полові в очі, коли вимовив це.

Розділ 21

Машину швидкої знайшли наступного ранку. Більшу частину ночі я уривками продрімав у кріслі. Здавалося, ночі не буде кінця. Щоразу, прокидаючись, я дивився на годинник, але виявляв, що минуло лише кілька хвилин. Коли визирнув у вікно й побачив, як у небі спалахує золоте сяйво, було враження, ніби час знову почав рухатися.

У сусідньому кріслі прокинувся Пол. Він начебто не ворушився всю ніч. Із зусиллям розгинаючи заклякле тіло, я підвівся.

— Каву будеш?

Він похитав головою. Розім’явши шию й плечі, я пішов на кухню. Кава грілася всю ніч — у кухні стояв несвіжий запах горілого. Я вилив її в раковину й поставив варитися свіжу. Вимкнув світло, підійшов до вікна. Передранкова темрява розсіювалася, світ починав набувати обрисів.

За будинками навпроти проглядала темна поверхня озера, укрита білим туманом. Це могла б бути мирна картина ранкового спокою, якби не патрульна машина перед домом — похмурий сплеск реальності посеред тихого світанку.

Я посьорбував каву, стоячи біля кухонного вікна. Надворі заспівав якийсь птах. Невдовзі до його самотнього голосу приєдналися інші, хор пташиного співу ставав потужнішим і голоснішим. Я подумав про похмурий прогноз Джейкобсен: якщо він досі не вбив її, то зробить це ще до кінця ночі. Неначе за командою, перші сонячні промені торкнулися озера.

Це мав бути прекрасний ранок.

Близько восьмої почали з’їжджатися перші телевізійники й репортери. Ім’я Сем у пресі не оприлюднювали, але коли воно просочиться — то було лише питанням часу. Офіцери з патрульної машини подбали про те, щоб репортери не лізли на приватну територію, але дорога невдовзі була забита бригадами новинарів та їхніми авто.

Пол, здавалося, ледве помічав усе навколо. День висвітлив його змучене обличчя, сіру зморшкувату шкіру. Він дедалі більше замикався й губився у своїй біді. Оживав лише, коли дзвонив телефон. Щоразу хапав його, напружений, сповнений очікування, але за мить знову мляво опускався в крісло, коли виявлялося, що це просто черговий друг чи наполегливий журналіст. Пробурмотівши кілька слів, він клав слухавку й повертався у свою мушлю. Я співчував йому, дуже добре знаючи, через що доводиться зараз пройти.

І нічим не міг допомогти.

Тільки близько полудня бодай щось змінилося. Перед нами стояли тарілки з засохлими сандвічами. Я трішки перекусив, Пол навіть не торкнувся. Підкрадалася думка, що час повертатися до готелю. Користі тут з мене немає, а за кілька годин приїдуть батьки Сем. Знову задзвонив телефон, Пол підірвався було, але плечі його одразу опустилися: це не Ґарднер.

— Привіт, Мері. Ні, я не… — він замовк, напружився, мов струна. — Який канал?

Кинувши телефон, він схопив пульт від телевізора.

— Що? — запитав я.

Він навіть не почув. Екран ожив. Він перемикав канали, розгрібаючи какофонію шумів та зображень, і раптом зупинився. Молода жінка з лакованим волоссям і занадто червоною помадою жваво торохкотіла на камеру.

«…надзвичайні новини. Надходить повідомлення про те, що карету швидкої допомоги знайшли покинутою в районі Ґетлінбурґа, поблизу національного парку Ґрейт-Смокі-Маунтінс…»

Пол змарнів.

«…точне місцеперебування не розголошується, джерела БРТ відмовляються підтвердити, що це той самий автомобіль, який задіяний у вчорашньому викраденні Саманти Ейвері, вагітної тридцятидворічної жінки з округу Блаунт. Поки немає інформації про місцеперебування зниклої жінки, але, за непідтвердженими даними, машина швидкої допомоги могла бути пошкоджена під час зіткнення…»

Дикторка продовжила зі схвильованим придихом, на екрані з’явилася фотографія Йорка… Але Пол уже схопив телефон. Той задзвонив, перш ніж Пол устиг набрати номер. «Ґарднер», — подумав я і побачив підтвердження на обличчі Пола.

— Ви знайшли її? — запитав він.

Я спостерігав, як він повільно осідає, слухаючи відповідь. У тиші я чув голос агента БРТ, ледь чутний і невиразний. Пол слухав із вимученим і зосередженим обличчям.

— І ви дозволили мені почути про це по телевізору? Заради бога, ви казали, що зателефонуєте, щойно будуть якісь новини… Мені все одно, просто зателефонуйте мені, добре?

Він поклав трубку. Обернувся спиною до мене, опанував себе, заговорив.

— Вони знайшли швидку допомогу пів години тому на місці для пікніка поблизу траси I-40, — глухо сказав він. — Вони думають, що Йорк покинув швидку й викрав інше авто, не доїхавши до федеральної траси. Може, він уже в Північній Кароліні. Або жене на захід. Може, на шляху до Нью-Мексико. Будь-де!

Він жбурнув телефон об стіну — пластикові уламки розсипалися кімнатою.

— Боже милосердний! Я не можу цього витерпіти! Що робити? Сидіти тут?

— Поле…

Але він уже прямував до дверей. Я поспішив за ним у коридор.

— Куди ти?

— Побачити ту кляту швидку.

— Почекай секунду. Ґарднер…

— До біса Ґарднера!

Він уже відчиняв вхідні двері. Я перейняв його.

— Геть з мого шляху, Девіде!

— Просто послухай, добре? Якщо ти зараз вийдеш, репортери стежитимуть за тобою всю дорогу. Ти цього хочеш?

Це його зупинило.

— Чи є дорога позаду будинку? — я вже заволодів його увагою.

— Оця петляє поза будинками, але я не можу…

— Я візьму свою машину. Преса не стежитиме за мною, ми їм