Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Ліза закричала, схопившись за голову, куди поцілив Діма, та впала на землю без тями. Одразу, вогонь освітив крок, яка тонкою цівкою потекла з голови. Хлопець зрозумів, що накоїв, заплакав та кинувся до дівчини. Схопив голову Лізи, обережно поклав собі на ногу, почав гладити волосся та ридати. Він благав її прокинутись, благав простити. Діма перестав контролювати себе, його охопила паніка.

Декілька хвилин Діма сидів біля Лізи, але вона не подавала ніяких ознак. Він опустив її на землю, сам вхопився за ноги та почав хитатись. Він намагався зрозуміти, що йому робити. Миттєво він згадав за істоту, що зараз стоїть у темряві, але не встиг ніяк зреагувати, схопити палицю. Темрява розійшлась на мить, випускаючи Костю. Хлопчик вийшов з іншої сторони галявини, яку освітлював вогонь, що почав затухати.

Костя подивився спочатку на Діму своїми чорними очима, потім повільно перевів погляд на дівчину, що лежала без тями. Потім він дуже серйозно зацокав язиком та замахав головою.

- Що ти наробив? – спитав хлопчик своїм звичайним голосом, - ти вбив свою подругу?

- Я не вбивав її, - тремтячим голосом відізвався Діма, - я не хотів цього.

- Але ж вона лежить на землі, - Костя показав пальцем на Лізу, - не рухається. Кров тече з її голови, - він підняв руку та показав пальцем на свою голову, - ти вбивця.

- Ні, ні, ні, - закричав Діма та голосно заплакав, - ти і ця Аринка, це ви винні в цьому! – він пальцем показав на хлопчика, не в змозі стримати тряску, - це ти змусив мене. Що ти таке?

- Аринка? – спитав Костя та звів брови, - не знаю я ніякої Аринки, - він розвів руки та почав оглядатись по сторонам, - де ти тут бачиш дівчинку з зеленими очима?

- Звідки ти знаєш, що в неї зелені очі, - крикнув Діма, - ти брешеш!

- Звісно, брешу! – Костя підняв обличчя до неба та засміявся голосом старця, від чого вуха Діми засвербіли від болю, - а вона молодець. Думаю, вона вже доїдає Івана, а скоро переключить увагу на Мілану.

Діма зупинився та поглянув на Костю. «Це кінець» - подумав хлопець, відчувши незрозумілу пустоту всередині себе. Їх боротьба закінчилась, вони так і не змогли знайти вихід. Костя деякий час мовчав, дивлячись на багаття, що майже перестало горіти. Потім підняв голову, всміхнувся, наче згадав якийсь приємний момент в своєму житті, сів на коліна та ляснув в долоні.

- Добре, - сказав хлопчик, - я можу тобі допомогти.

- З чим допомогти? – не зрозумів Діма.

- Я можу оживити Лізу, - підняв плечі Костя, на показав на дівчину.

- Дійсно можеш? – з надією сказав Діма, опустивши руки, - зроби це, зроби! – він підскочив на ноги, лагідно глянувши на руду дівчину, - благаю тебе!

- Добре, добре, - Костя всміхнувся, - але ти теж дещо маєш для мене зробити.

- Що завгодно, - Діма зробив крок вперед, до хлопчика з чорними очима, - я зроблю все, що ти скажеш! Благаю, оживи її!

Костя завів руки за спину, задумавшись, або зробивши вигляд, що щось згадує. Потім він почав ходити по колу, час від часу зупиняючись, дивлячись на руду дівчину. Від цього очікування, Діму почало трясти, він стояв та тер руки одна одну. Він відчував, що зараз збожеволіє.

- Ти маєш повернутись додому, - сказав Костя та подивився на Діму, - зараз.

- Що? – хлопець зупинився та перестав терти руки, - повернутись додому?

- Так, все правильно, - всміхнувся хлопчик, - повернутись додому.

Він поманив Діму рукою за собою, сам розвернувся та увійшов в темряву. Діма розгубився, але схопивши гілку, сунув в червоне вугілля. За хвилину, гілка загорілась, наче смолоскип. Хлопець підняв її та широкими кроками пішов вперед, саме туди, де зник Костя. Він піднімався вгору, прямуючи до дитячого майданчику. Побачив Костю біля криниці, зупинився за декілька кроків.

Вогонь освітив чорні очі хлопчика, що змушувало відчути холодок на спині. Діма ковтнув більше повітря, вимагаючи своє тіло заспокоїтись. Хлопчик всміхнувся та показав рукою на темряву криниці, запрошуючи.

- Щоб повернутись додому, - сказав Костя, - ти маєш стрибнути в цю криницю.

Діма почув наказ та округлив очі. Він підняв смолоскип над головою, щоб йому було добре видно демона з чорними очима. Напевно, він бажав вдивитись в того, щоб зрозуміти чи він не жартує. Але посмішка зійшла з обличчя Кості, прийшло нетерпляче очікування.

- Ти хочеш, щоб я оживив Лізу? – запитав розсерджено хлопчик, - тоді чого ти чекаєш? Стрибай! Ти собі повертаєшся, а вони лишаються.

- Навіщо ви нас тут тримаєте? – спитав Діма, сподіваючись, що той дасть відповідь, - для чого?

- Яка тобі різниця, - нетерпляче відізвався Костя, - твоя гра закінчена. Або стрибай, а бо я зараз передумаю.

Діма простягнув смолоскип Кості, але той зашипів та відійшов в сторону. Очі хлопчика стали ще більш чорними, від чого Діма напружився. Він кинув гілку на землю, сам підійшов до білого каміння криниці. Зазирнувши всередину, він побачив лише темряву. Йому стало неймовірно страшно від того, що він має зробити. Ще вдень, коли вони заглядали в цю криницю – то не побачили води, не побачили кінця. Лише темрява, страшна та тиха.

Хлопця почало трясти, він заплакав, але одразу згадав Лізу, яку вдарив гіллякою. Він вбивця, але Костя сказав, що зможе оживити дівчину. Якщо не виконати наказ – як він подивиться в очі Мілані та Івану? Вони виженуть його. Вони проклянуть його. Він буде самотнім в лісі, якому немає кінця. Лісі, з якого немає виходу.