Марина Гриміч - Клавка

покой для тебя я сберег!

Клавка обернулася: це співали жінки з навколишніх хат, які зібралися трохи поодаль земляної платформи і спостерігали за божевіллям, яке діялося біля товарняка.

От жоны я письмо получаю.

З нею прожив всього десять лет,

А в письми вона так отвичае,

Шо «не нужен, калека, ты мне»!

Здається, у вагонах затих плач, стогін, матюкання і крики. Всі прислухалися до жіночого хору.

Мне всего лишь тридцатый годочок,

Я не против гулять-танцевать,

А ко мне ты вернешся каликой,

Тилько будеш на койци лежать!

З одного з вагонів почувся звучний чоловічий голос, дуже схожий на Сьому-танкіста:

А внизу ковылюшки другие —

Бачу почерк совсем вже не той.

Это почерк любимой дочурки

И зовйоть она папу домой.

До жіночих голосів і чоловічого приєднався хор із вагонів:

Папа, папа, не слухай ты маму!

Прийизжай поскорее домой!

Наший встречи я так буду рада,

Буду знать, шо ты, папа, живой!

Вже більше не було зойків, криків, матюкань, плачу. Звучав злагоджений хор не жалюгідних обрубків, а мужчин, які, позбувшись права на нормальне життя, приймають іще один виклик долі — бути ізольованими від суспільства, якому вони, виконавши свій «долг перед Родиной», стали непотрібними. Звучав потужний хор жінок, які висловили протест цьому суспільству:

Я в колясци катать тебе буду

И цвиты для тебе собирать.

Твоий встречи я так буду рада

И по прежнему всьо вспоминать!

Здавалося, весь нічний Київ чув цю пісню, яка розшматовувала тишу і звивалась у клубок київськими схилами, ярами, вулицями і площами, поміж руїн і відбудованих будинків, котилася аж до Дніпра, здіймаючи на ньому хвилі, розхитуючи мости й човни. І вся змучена земля заридала під Києвом.

Вот мелькають поля-лысогоры,

Поизд быстро по рельсах бижыть,

В этом поизди горе и радость,

Капитан там знакомый сыдыть.

Солдати й міліціонери похмуро закінчили погрузку і стали поспішно засовувати двері вагонів і фіксувати їх дошками. Чоловічий хор тепер звучав приглушено, натомість жіноча партія стала пронизливішою і голоснішою:

Вот и поизд к вокзалу пидходыть,

Он выходыть живый на перон,

Дорогая дочурка встричае:

«Може, папа, а може, не он?»

Поїзд рушив, і машиніст дав замість одного довгого кілька коротких жалібних гудків. Клавці здалося, що він цим висловлює солідарність з жінками й інвалідами.

Жінки підійшли впритул до колії і продовжували співати. Солдати й міліціонери понуро, не дивлячись ні на них, ні одне на одного, розбрелися по своїх машинах і поїхали геть.

Світало.

Клавка підняла з землі попід руки дядь-Гаврила, який уже причепив свій протез, і вони, обійнявшись, поволі рушили до кущів, за якими починалося інше життя.

Вона кинула останній прощальний погляд на жінку, яка почала пісню: це була грудаста молодиця у білій хусточці. Вираз її обличчя вразив Клавку: ні сліду плачу, ні натяку на безпомічність. Її обличчя не було спотворене ні страхом, ні ненавистю, ні гнівом. Воно було спокійним, проте в тому спокої не було нічого спільного із заспокоєністю чи байдужістю, це був дивовижний вираз екзистенційної сили. І вся її монументальна постава виражала виклик, докір і терпіння водночас.

Дядь-Гаврило з Клавкою пробралися поміж кущами до річечки і через місток — на інший, безпечний берег. Зійшовши з кладки, дядь-Гаврило сплюнув на землю, і в нього на губах залишився слід крові, що сочилася з поранених ясен. Він набрав у груди повітря і затягнув:

Папа-папа! О што же я вижу:

Руки целы и ноги твои!

Орден Красного Знамя сияе,

Расположен на левой груди.

Він виструнчився і вдарив кулаком себе в те місце, де були його нагороди. Клавка потягла дядь-Гаврила крізь чагарі, розводячи руками верболози. Їй несподівано захотілося підхопити пісню, яка більше не здавалася їй безграмотною і жалюгідною, як колись. Вона була точнісінько такою, якою була дійсність, що оточувала Клавку і від якої вона постійно тікала, ховаючись у книгах, ролітах, спілках, на ірпінських дачах, в цековських кабінетах.

Клавка зупинилася і прислýхалася, щоб водночас із жіночим хором вступити в новий куплет. Але тепер здаля долинав лише голос грудастої молодиці, напевно, інші жінки кінця пісні не знали. Зате Клавка знала. Можливо, від дядь-Гаврила, а може, й не від нього. Ця мелодія з невправними словами, здається, вже давно глибоко сиділа в ній. Клавка збагнула, що дика дисгармонія цієї пісні з тим, як вона жила, відкрила їй очі на облудність і малодушність світу, в якому вона ховалася. Вона відчула безмежну відданість і кровну спорідненість з тією молодицею, яка не побоялася висловити свій бабський протест проти брутального насильства й тим самим мимоволі підняла за собою жінок зі свого незаможного київського околотку на своєрідний співочий бунт, яка дала тим інвалідам-«самоварам» змогу і сили відчути, що вони — без рук, без ніг, без дому, без сімей, — що вони люди, які мають свою гідність.

Клавка розправила груди і якомога голосніше заспівала, намагаючись точно дотримуватися говірки київських слобідок:

Ничего ты, дочурка, не знаиш,

Што же мама не вышла встричать?

Она стала совсем нам чужая,

И не будем її вспомынать!

Тихим Жилянським провулком вона тягла на собі дядь-Гаврила і виводила, як сільська баба, на все горло:

А в садочке вечерней порою

Капитан повстричався з жоной.

Вона впала йому на коліна:

«Ой прости ж, муженьок дорогой!»

Клавка знову прислýхалася: сильний грудний жіночий голос почав останній куплет:

Никакого тебе нет прощенья…

Вона глибоко вдихнула і, безжально зриваючи голосові зв’язки, закричала, вирвавши з м’ясом, з кров’ю, зі слиною, з жовчю, зі сльозами, з любов’ю, з болем, з жалем, з образами, зі страхом, з приниженням — той ковтун, який сидів у її грудях, і кинула в жовтувате світанкове київське небо свій особистий присуд:

— НИКАКОГО ТЕБЕ НЕТ