Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

Я повернулася до вітальні, переповненої пір’ям із розрізаної подушки, впала на диван… Скрикнула, коли до ноги доторкнулося щось холодне, схопилася…

І виявила, що стою на звичайному ультратонкому фотоапараті.

Жаклін Сон впустила? Чи залишила спеціально?

Я подивилася знімки. Останні – ми з Ріком і Ендером, причому обладунки Ріка камера перетворила на розмиту світлову пляму. До нас Жаклін знімала якусь трикутну печатку з усіх можливих ракурсів, регалії начебто в музеї, шаєрона Вікарда на коні й дівчину з рудим волоссям, яка розгулювала по незвично зеленому саду в бікіні.

Перші три пункти мені ні про що не говорили, а ось незнайомка зацікавила.

Вона явно була не з Долінеї. Гадаю, і до ластонських агентів не належала – як на мене, Жаклін не фотографувала б свою людину, ризикуючи привернути до неї увагу.

«Під час першої зустрічі Вікард згадував мою співвітчизницю, яка поводиться непристойно», – пам’ять охоче підкинула потрібний образ.

Шаєрон вважав нас обох ластонками… Може, ця дівчина як я? Знаряддя «МАКІС», яке зіпсувалося і було залишене напризволяще?

Я розглядала її світлини. Невідома біля ставка, в шезлонгу, в обіймах шаєра – нинішнього, не предка… Що ж, вона – видатна особистість, раз зуміла зацікавити цього зарозумілого працеголіка.

«Видатна у неї не тільки особистість», – шепнула уїдливість, що досі таїлася.

Я закрила фото. Заздрити нема чому, саму природа фігурою не обділила, та й шаєр мені не потрібен за жодних обставин. Нехай розважаються.

– Ого. – На наступній картинці рудоволоса незнайомка розмовляла з іншим чоловіком, знятим зі спини. – А ти в нас ще хто?

Когось він мені нагадував… Знову людина з документального кіно чи персонаж із мого реального життя? По потилиці не впізнати, але я могла заприсягтись: у тому чоловікові є щось знайоме.

Потім я здогадалася перевірити дату зйомки. Восьме січня… Чудово. Тепер я точно знала: Жаклін Сон живе за календарем мого світу.

А ще восьме січня – це сьогодні.

«Руда переговорила з таємничим чоловіком опівдні, через пів години пообнімалися з шаєром, ще через десять хвилин вона відпочивала в шезлонзі, і через п’ятнадцять кудись мчала садом», – не уявляю, чи мали ці відомості якесь значення, але я їх запам’ятала.

Останнім файлом був півгодинний відеозапис, датований шостою ранку. Я почала його дивитися і відразу пошкодувала про це. Не тільки тому, що він стосувався особистого життя сторонньої людини. Стало бридко від усвідомлення того, на що люди готові піти заради своїх інтересів. А ще до мене дійшло: якщо Ластонія візьметься за мене всерйоз, фантазії Айри Керейри здадуться мені дитячими пустощами.