Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– Я твоя дружина, якщо ти забув, – шепочу. – А Висоцький – просто чоловік, якого я зовсім не знаю. Не бачу причин для хвилювання. Зовсім. 

– А я бачу, – бурчить. – У моїх планах – не відпускати тебе до кінця життя. Я ще не до кінця виправив усе, що наробив, тому навіть не думай від мене йти. 

– А я й не думала, – усміхаюсь. 

– То ти заради цього до Романа ходила? – питає. – Чи є ще щось? 

– Є, – кажу, й усміхатися більше не хочу. Сідаю рівно і продовжую тримати руку Алекса у своїй. – Яр – не син Олега та Світлани. Його всиновили. Висоцький дав мені документи, які це підтверджують. 

– Ти сказала Яру? – хмуриться Алекс. 

– Ще ні, – видихаю. – Я боюсь. Він так їх любив, а тепер втратив. Навіть думати не хочу, як боляче йому буде. 

– Але ж ти розумієш, що сказати треба. 

– Розумію, – киваю. – Я скажу. От тільки з силами зберусь – і скажу. 

– Ти дуже сильна, синичко. Я навіть не здогадувався, наскільки, – шепоче Алекс і погляду з мене не зводить. 

– А мені так не здається, – кажу втомлено. – Я стільки разів плакала. Стільки разів втрачала надію, що все це закінчиться коли-небудь. 

– Це все моя вина, – цідить. – Я був осліплений помстою і не хотів бачити очевидного. Раз за разом робив тобі боляче. Вбивав своєю байдужістю. 

– Досить, – зупиняю його. – Це все у минулому. Я впевнена, що тепер усе буде добре. Ми ж разом. 

– Разом, – видихає. 

Я нахиляюсь до Алекса, і він міцно мене обіймає. І хоча цей чоловік ще дуже слабкий, його обійми дають мені зрозуміти, що він ніколи мене не відпустить. 

Нам ще стільки всього виправляти. Навчитись довіряти одне одному й найголовніше – пробачити все. Не можна жити минулим і бажанням помститися. Воно засліплює і робить боляче тим, хто поруч і не бажає зла, а просто хоче допомогти. 

Кілька днів я практично живу у палаті в Алекса. І як би він не намагався прогнати мене – нічого не виходить. Зараз йому важко, адже вставати поки не можна і тіло просто німіє від одного положення. Я намагаюсь якось його підтримувати. Читаю книги та просто розмовляю. 

За ці дні ми дізналися одне про одного стільки, скільки не знали за весь час знайомства. Виявляється, Алекс гарно грає у футбол і деякий час займався цим видом спорту професійно. Потім обрав бізнес, тому що хотів досягнути чогось у житті. Батьки загинули, а на руках залишилася молодша сестра. 

Слухаючи його, я затамовую подих. Вкотре переконуюсь, що всі ми зранені тим, що було в минулому. З власними розчаруваннями та болем, які не залікувати одним днем. 

Тека з документами для Яра досі лежить тут. Я часто дивлюсь на неї й дуже боюсь знову відкрити. Розумію, що не варто з цим тягнути, але дуже не хочу бути тією, що принесе Яру такі новини. 

В один прекрасний день до палати приходить лікар і пропонує Алексу потроху вставати. Я майже не дихаю, поки дивлюсь за його спробами зробити це. Його біль наче і мені передається. Спина пече, наче її кип’ятком обливають. 

У мене сльози на очі навертаються, і я не можу стримати себе. Алекс помічає, що я не в порядку, і хмуриться. 

– Ти чого, синичко? – питає. – Я йду на поправку. Бачиш? 

Він усміхається, і я теж, тільки крізь сльози. А коли лікар йде – наближаюсь і сідаю поруч. 

– Пообіцяй, що більше ніколи не будеш кидатися під кулі! – випалюю серйозно. 

– Не можу, – відповідає. – Якщо доведеться ще раз тебе захистити – я зроблю це, не задумуючись. 

Ну ось і поговорили.

Алекс повільно нахиляється до мене, щоб поцілувати, а я пересуваюсь ближче, щоб йому зручніше було це робити. 

– Я кохаю тебе, синичко, – видихає мені в губи. – Коли я одужаю, ми з тобою полетимо кудись відпочити. Щоб тільки удвох були, далеко-далеко. 

– Мені подобається, – усміхаюсь. – Думаю, усамітнення нам не зашкодить. 

– Однозначно ні, – відповідає.