Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

Фудзіцубо, то її зрілій красі віддав перевагу і, проникнувши у любовній нестямі за запону, потягнув Фудзіцубо за поділ. Вона, вловивши пахощі його одягу, з переляку сахнулася назад і впала долілиць на постіль. «Хоч гляньте на мене!» — благав він розпачливо, пригортаючи її до себе. А вона, вислизнувши з верхнього одягу, спробувала втекти, але її волосся випадково виявилося затиснутим в його руці разом з її подолом, тож із розпачливою думкою про невідворотність долі вона здалася. Розбурхавши в душі приглушені останніми роками пристрасті, Ґендзі нестямно ридав й обсипав її докорами, а вона, подумки з ними не погоджуючись, вперто мовчала. «Зараз мені дуже погано... Може, поговоримо іншим разом?» — тільки спромоглася вона сказати, але він не переставав переконувати її у своєму безмежному коханні. І, як можна сподіватися, дещо з його слів таки запало їй у душу. Однак вона не хотіла повторювати помилок минулого, а тому ласкавими словами, вміло, ухилилася від остаточної відповіді. А тим часом і ніч скінчилася. Оскільки, зважаючи на її бездоганну поведінку, Ґендзі не посмів чинити всупереч її волі, то взявся присипляти її пильність такими словами: «Нехай між нами буде так, благаю, щоб хоч інколи, в розмові з вами я міг розвіяти свої душевні тривоги. Повірте, я ніколи не допущу жодного зухвальства». Якщо навіть у звичайних випадках стосунки закоханих супроводжуються пристрастями, то що вже казати про цю нічну історію?

А тим часом, коли зовсім розвидніло, обидві служниці занепокоїлися. Помітивши, що Фудзіцубо ледве жива, голосом, сповненим страху й жалю, Ґендзі промовив: «О, я так хотів би покинути цей світ, щоб не затьмарювати вашого життя, бо мені буде соромно, якщо ви почуєте, що я все ще живу! Та якщо й помру, все одно моя провина залишиться зі мною і на тому світі...

Якщо зустрітись

З вами буде так само важко,

Як сьогодні,

То не одне життя

Прожити доведеться у зітханнях...

Але й для вас це стане тягарем...» —

поскаржився він, а вона, зітхнувши, відповіла:

«Навіть якщо вічно

Житиму під тягарем

Докорів ваших,

Знайте: винна в цьому

Ваша легковажність».

Хоча простота, з якою вона вимовила ці слова, причарували його, але він відчував, що не зможе схилити її до себе, а тому з розбитим серцем, наче сам не свій, поспішив додому.

«Який вигляд я матиму в її очах, якщо ми знову зустрінемося? Нехай краще зрозуміє, що образила мене», — подумав Ґендзі і не написав, як належало, їй листа. Замкнувшись у будинку на Другій лінії, він не бачився ні з Імператором, ні з принцом-спадкоємцем. Байдужий до того, що про нього казатимуть, він днями і ночами закохано зітхав і сумував, нарікаючи на безсердечну Фудзіцубо, і врешті-решт так занедужав, що, здавалося, втратив розум. «Навіщо так далі жити?.. Хіба що туги може нам додати з роками старість...[227]» — розпачливо думав він, готовий постригтися в монахи, але не міг залишити милу юну панночку, яка так довірливо ставилася до його опіки.

Фудзіцубо також довго не могла отямитися після цієї зустрічі. Омьобу разом з іншими служницями шкодували, що Ґендзі показово перестав відвідувати їхню господиню. Саму ж господиню турбувала доля її сина, принца-спадкоємця. «Жаль, якщо Ґендзі мене відцурається. А ще гірше буде, якщо, занепавши духом, він справді зважиться піти в монастир, — думала вона з гіркотою на серці. — Та якби я піддалася йому, то в такому ворожому світі назавжди заплямувала б своє добре ім’я». Вона була готова навіть відмовитися від свого рангу «імператриці-дружини», ненависного для Імператриці-матері[228]. Згадуючи турботливі слова покійного чоловіка, сказані на прощання, Фудзіцубо з жалем думала: «Як багато чого змінилося відтоді у світі! Навіть якщо мені не випаде доля дружини Цзі[229], та навряд чи я уникну людського поговору». Життя ставало для неї щораз важчим, і вона думала зректися мирської суєти, та оскільки перед тим, як змінити зовнішній вигляд і стати монахинею, вона мала побачитися з сином, то потайки подалася до Імператорського палацу. Ґендзі, який допомагав їй раніше навіть у дрібніших справах, цього разу під тим приводом, що погано почувається, відмовився її супроводжувати. Хоча всі інші належні обов’язки він виконував, служниці знали, що цілими днями Ґендзі сумує, і щиро йому співчували.

Принц підріс, став гарнішим. Він давно не бачився з матір’ю, і тепер на радощах так горнувся до неї, що вона, розчулена цим, відчула, як ослабла її рішучість стати монахинею. Але те, що побачила вона в палаці, тільки свідчило, що все в цьому сумному світі постійно змінюється. Вона особливо остерігалася Імператриці-матері, і навіть приїзд у палац, який супроводжувався численними незручностями, що принижували її гідність, завдавав їй чимало страждань. Стурбована майбутнім свого сина, в лещатах похмурих передчуттів, вона не мала ні хвилини спокою. «Що ти подумаєш, якщо через тривалий час моє обличчя до невпізнання зміниться?» — спитала вона сина, а він, дивлячись на неї, засміявся: «Як у Сікібу[230]? А хіба так може статися?» Зрозумівши, що нема сенсу говорити з ним про це, вона, розчулена, сказала: «Сікібу стала потворною від старості. Я маю на увазі інше. Що ти скажеш, якщо моє волосся стане коротшим, ніж у неї, та якщо, одягнувшись у чорне, я стану схожою на нічного монаха[231], а бачитися з тобою ми будемо зовсім рідко?» — і сама заплакала. А він, зібравшись з думками, відповів: «Та я і так за вами дуже нудьгую, коли довго не приходите». Соромлячись своїх сліз, син рвучко відвернувся, і його волосся живописно війнулося. Своїм обличчям з милими, блискучими очима він з кожним роком все більше скидався на Ґендзі. Зуби у нього трохи зіпсувалися і, коли він посміхався, рот здавався чорним[232], тож навіть було б краще, якби він народився жінкою. «О, якби не було цієї схожості!» — думала Фудзіцубо про неї, як про тріщину в перлині, й завмирала від страху за його майбутнє.

Ґендзі дуже нудьгував за принцом-спадкоємцем, але, щоб іноді дати Фудзіцубо зрозуміти, яка вона до нього жорстока, утримувався від поїздки до Імператорського палацу й гайнував час удома, на Другій лінії. Та оскільки таке відлюдництво могло здатися людям дивним, то він вирішив помилуватися осінніми полями й відвідати храм Урін’ін буддійської секти Тендай. Пробувши кілька днів у келії старшого брата своєї покійної матері, монаха Ріссі, Ґендзі віддавався молитвам і читанню священних сутр, які надзвичайно зворушили його душу. Дерева вже забагряніли, а осінні поля здавалися навдивовижу чарівними, тож, милуючись ними, Ґендзі навіть забув про столицю. Оточений вченими монахами-наставниками, він уважно слухав їхні роздуми про священні сутри. Перебуваючи у такому священному місці, всю ніч, аж до самого світанку, міркував про мінливість світу, але згадував також усе ще неприступну особу[233]. Уранці монахи, осяяні сяйвом досвітнього місяця, дзвеніли чашами, підносячи воду Будді, зривали і пускали на воду темний і світлий цвіт хризантеми, багряне листя. І хоча не було в цих звичаях нічого особливого, вони були розрадою в цьому світі й запорукою порятунку в прийдешньому. «А яке жалюгідне життя тягну я!» — безперестанку думав Ґендзі. Монах Ріссі врочисто промовляв слова: «Будда Аміда прийме до себе всякого, жодного