Ісабель Альєнде - Там, за зимою, Ісабель Альєнде

Лусіє. Мене попереджали Анітині родичі й психіатр у Бразилії. Її стан був дуже хисткий, як я міг не надати цьому значення? Смерть дітей розбила її.

— Це був нещасний випадок, Річарде.

— Ні. Я всю ніч пиячив, повертався одурілий від сексу, кокаїну й алкоголю. Це був не нещасний випадок, а злочин. І Аніта це знала. І зненавиділа мене. Не дозволяла доторкнутися до неї. Привізши її до Нью-Йорка, я розлучив її з родичами, з батьківщиною; тут вона пливла за течією, не знаючи ні мови, ні жодної людини, й така далека від мене, єдиної людини, котра могла їй допомогти. Я зрадив її в усьому. Не думав про неї, тільки про себе. Хотів залишити Бразилію, втекти від родини Фарінья, розпочати професійну кар’єру, яку все відкладав і відкладав. У моєму тодішньому віці я вже міг бути екстраординарним професором. Я надто пізно розпочав і заповзявся ввійти в курс справи, досліджувати, викладати й передусім друкуватися. Від початку знав, що це чудове місце для мене, але поки я приндився в університетських аудиторіях і коридорах, Аніта цілими днями мовчки сиділа біля вікна.

— Вона була під доглядом психіатра? — поцікавилася Лусія.

— Це було можливо, і дружина Орасіо зголосилася супроводити її й допомогти зі страховкою, однак Аніта відмовилася.

— І що вдіяв ти?

— Нічого. І далі займався своїми справами й навіть грав у сквош, щоб підтримувати форму. Не знаю, що вона робила цілими днями, мабуть, спала. Навіть не відповідала на телефонні дзвінки. Мій батько провідував її, приносив ласощі, намагався вивести на прогулянку, а вона й не дивилася на нього, певно, ненавиділа, бо він був моїм батьком. Якось я приїхав з Орасіо сюди, до цього будиночка, а її залишив саму в Нью-Йорку.

— Ти, либонь, багато пив тоді, — виснувала Лусія.

— Багато. Вечорами сидів у барах. Тримав пляшку в шухляді письмового столу; ніхто не підозрював, що в моїй склянці джин або горілка, а не вода. Смоктав ментолову жуйку, щоб від мене не тхнуло алкоголем. Гадав, що ніхто нічого не помічає, що можу витримати кінську дозу — всі алкоголіки обманюють себе цим, Лусіє. Стояла осінь, і майданчик перед нашим домом був укритий жовтим листям… — уривчасто прошепотів Річард.

— Що сталося, Річарде?

— Приїхав поліцай, бо в цьому будиночку ніколи не було телефона.

Лусія довго чекала, не перериваючи здушений плач Річарда, не прибираючи руки від його спальника, щоб він відчував її дотик, бо розуміла, що ніщо в світі не здатне розрадити цей спогад. З чуток і розмов колег жінка в загальних рисах знала, що сталося з Анітою, і здогадалася, що Річард уперше заговорив про це. Лусію зворушило, що саме їй чоловік довірив своє моторошне зізнання, зробив її свідком цього очисного плачу. З власного досвіду, набутого, коли писала й говорила про долю брата, жінці була відома оздоровча сила слів, розділеного болю, усвідомлення, що інші також мають якусь причетність; людські життя подібні й почуття однакові.

Через бідолашну Кетрін Браун вони з Річардом перетнули межу, ступили на небезпечний ґрунт і, вчинивши так, обоє почали відкривати себе такими, якими були насправді. У непевності народилася їхня справжня близькість. Лусія заплющила очі й спробувала дотягтися до Річарда силою думки, застосувала свою енергію, щоб подолати ті кілька сантиметрів, що їх відділяли, й огорнути його своїм співчуттям, як це робила стільки разів з матір’ю в останні тижні її агонії, щоб притлумити її й власну тугу.

Минулої ночі в мотелі вона залізла до Річардового ліжка, щоб збагнути, як почуватиметься поруч з ним. Даніела казала, що коли люди сплять разом, вони обмінюються енергією, а це може бути благотворним для обох або згубним для слабшого. «Добре, що ти не спала в одному ліжку з батьком, він би пригнічував твою ауру», — виснувала Даніела. Спати з Річардом, нехай хворим, та ще й у ліжку з блощицями, — стало чимось таким, що зворушило її до глибини душі. Лусія була певна, що цей чоловік створений саме для неї, вона вже якийсь час це передчувала, може, навіть ще до приїзду в Нью-Йорк, і тому прийняла його запрошення, але її збила з пантелику його удавана холодність. Річард виявився вузлом суперечностей, він був нездатний зробити перший крок, вона мусила взяти його штурмом. Він міг знехтувати її, але така перспектива не лякала Лусію, жінка долала й гірші напасті, отже варто було спробувати. Попереду в них ще залишались якісь роки життя, й можливо, їй вдасться переконати його втішатися ними разом. Тінь рецидиву рака переслідувала її; жінка розраховувала лише на дорогоцінне й швидкоплинне сьогодення. Прагнула скористатися з кожного дня, бо їх — лічених — мабуть, залишалося менше, ніж вона гадала. Лусія не могла гаяти часу.

— Вона впала поруч зі скульптурою Пікассо, — проказав Річард. — Був полудень. Люди бачили, як вона стояла на підвіконні, як стрибнула, як впала на вкритий листям майданчик. Я вбив Аніту, як убив Бібі. Я винен у пияцтві, у недбальстві, в тому, що любив їх набагато менше, ніж вони на те заслуговували.

— Тобі вже час вибачити собі, Річарде, ти вже давно спокутуєш цей гріх.

— Понад двадцять років. Але досі відчуваю на губах останній цілунок, коли, йдучи, залишив Аніту наодинці з її горем, цілунок, який вона майже не відчула, бо відвернулася від мене.

— У твоїй душі багато років стоїть зима, а серце замкнене, Річарде. Це не життя. І той обачний чоловік, яким ти був усі ці роки, зовсім не ти. В останні дні, залишивши зручності, в яких існував, ти мав нагоду відкрити, який ти насправді. Можливо, це буде боляче, але що завгодно краще, ніж залишатися нечулим.

На заняттях з медитації, що впродовж років допомагали йому стримуватися, Річард намагався засвоїти принципи дзен, зосереджуватися на поточному моменті, розпочинати спочатку з кожним новим вдихом, проте вміння викинути все з голови й почати з чистого аркуша йому не давалося. Його життя було не послідовністю окремих епізодів, а заплутаною історією, мінливим, хаотичним, недосконалим плетивом, що ткалося щодня; Річардове сьогодні не було чистим екраном, його заповнювали óбрази, сни, спомини, сором, провина, самотність, біль — уся ця клята реальність — як пошепки сказав він Лусії тієї ночі.

— Аж раптом з’являєшся ти й дозволяєш мені тужити за моїми втратами, сміятися з власних дурощів і плакати, мов хлопчак.

— Бо вже час, Річарде. Годі копирсатися в старих бідах. Єдиний вихід з цього жахіття — любов. У рівновазі світ тримає не сила земного тяжіння, а притягальна сила любові.

— Як я міг стільки років жити самітником? Уже кілька днів запитую себе про це.

— Бо був дурний. Ти ба, який спосіб марнувати час