Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

Одна з дивних плавучих латок плинула схилом чималої хвилі лишень за кількасот ярдів від нього, і він проводжав її поглядом, гадаючи, чи зуміє вибратися на неї, щоб трохи перепочити. Підозрював, що це, можливо, просто купа водоростей чи крони підводного лісу, які не витримають його ваги. Та не встигла ця думка набути чітких обрисів, як латка, котру він розглядав, піднялася на гребені хвилі так, що її можна було роздивитися супроти неба. Пласкою вона не здавалася: з брунатно-жовтої поверхні здіймалося чимало і легких, ледь не перистих, і важчих на вигляд підвищень, дуже різних заввишки, що темніли на тлі тьмяного сяйва, яким відливало золоте склепіння. Коли латка вигнулася, перевалюючи через гребінь хвилі, всі вони похилилися в один бік, а за мить уже зникли з очей. Втім, не далі як за тридцять ярдів від Ренсома тут-таки вигулькнула інша латка, і він поплив до неї. Помітив, як болять і якими слабкими стали руки, й уперше відчув приступ непідробного страху. Діставшись до латки, розгледів, що вона облямована справжньою бахромою, безсумнівно, рослинного походження, і тягне за собою цілий хвіст із темно-червоних переплетених шнурів та трубочок, помережаних бульбашками. Ренсом спробував ухопитися за цього хвоста, та був ще надто далеко, тож відчайдушно замахав руками і поплив швидше: латка рухалася повз нього із швидкістю добрих десять миль на годину. Знову простягнув руку і цим разом схопився за якісь тонкі червоні ниті, проте вони висковзнули, ледь не порізавши йому долоню. Тоді він кинувся просто вперед, у самісіньку гущу водоростей, і навмання замахав руками, намагаючись вчепитися хоч за що-небудь. Потрапив, здавалося, у якесь вариво: з безлічі трубочок тут густо виривалися бульбашки, які відразу ж і лускали; та наступної миті руки намацали щось міцніше, схоже на дуже м’яку деревину. Врешті-решт, сильно вдарившись до чогось коліном, він опинився на якійсь пружинистій поверхні, ледь дихаючи, проповз ще трішечки далі і знесилено простягнувся ниць. Так, сумнівів не зосталося: під ним була надійна опора, тепер можна було трохи перепочити.

Напевне, Ренсом досить довго пролежав долілиць, нічого не роблячи і навіть ні про що не думаючи. В усякому разі, коли його знову стало цікавити, що діється навколо, він відчув, що добре відпочив. Першим ділом з’ясував, що лежить на сухій поверхні, а приглянувшись, побачив, що ця поверхня вкрита чимось схожим на верес — от тільки мідного кольору. Легенько поворушив пальцями і намацав щось крихке, подібне на сухий ґрунт — щоправда, було його дуже мало, бо під сподом відразу натрапив на якісь тугі волокна, що спліталися в суцільний шар. Він перекотився на спину і тут-таки констатував, що поверхня під ним відзначається надзвичайною пружністю. Справа була, вочевидь, не тільки в пружній рослинності; складалося враження, наче під килимом із рослин, що, либонь, вкривав цілий плавучий острів, ховається щось схоже на велетенський гнучкий матрас. Повернувшись, Ренсом подивився в глибину суші, і перед ним розкрилася картина, що не так уже й відрізнялася від земних краєвидів: там лежала довга долина, буцім поросла травою мідного кольору, а обабіч неї плавно підносилися схили, вкриті різнобарвним лісом. Проте вже наступної миті усе змінилося: просто в нього на очах долина перетворилася на хребет, від якого збігали донизу пологі схили. Він мав би бути готовим до цього, та все ж, побачивши таке вперше у житті, просто онімів від здивування. Адже спочатку долина видалася цілком нормальною — йому геть вилетіло з голови, що пливе і він сам, і цілий острів з усіма горами й долами, і що ці гори й доли щохвилини міняються місцями, тож мапу височин і низовин острова можна зобразити хіба на кіноплівці. Такими є переландрійські плавучі острови: на світлині, яка не дає змоги роздивитися кольори і невпинну зміну ландшафту, ми побачили б щось подібне до земного краєвиду, проте насправді все тут зовсім інакше; поверхня острова суха і родюча, ніби тверда земля, та форма її увесь час змінюється, повторюючи обриси хвиль, якими пливе острів. Звикнути до цього нелегко, адже все решта з вигляду не надто відрізняється від земних пейзажів. Хоч Ренсом і збагнув, у чому тут річ, його нерви та м’язи ще не пристосувалися до нових обставин. Він звівся на ноги, зробив кілька кроків від краю острова, вниз — там на ту мить була долина, — і… розпластався долі, хоч і зовсім не забився, бо трава — назвімо її так — була дуже м’яка і пружна. Знову якось підвівся — тепер перед ним уже здіймався вгору доволі стрімкий схил, — та за кілька секунд упав вдруге. Напруга, яка не відпускала Ренсома з моменту прибуття на Переландру, нарешті відступила, і його розібрав сміх. Наче школяр, качався він, весело регочучи, у духмяній траві мідяного кольору.

Кінець кінцем, досхочу насміявшись, Ренсом став учитися ходити. Виявилося, що навчитися ходити островом набагато важче, ніж, скажімо, кораблем у хитавицю, адже, хай які хвилі бушують на морі, палуба все одно залишається пласкою. Натомість ходити таким островом — це майже те саме, що ходити поверхнею води. Йому знадобилося кілька годин, щоб відійти від краю чи берега острова на якусь сотню ярдів, і він ледь не став пишатися собою, коли зумів пройти, не упавши, цілих п’ять кроків поспіль — розвівши руки і згинаючи в колінах ноги, бо ж щосекунди сподівався втратити рівновагу, а ціле тіло аж тремтіло від напруження, ніби він учився ходити по линві. Либонь, можна було б навчитися й швидше, якби падалося не так м’яко та якби не було так приємно, упавши, полежати трохи горілиць, вдивляючись у золоте склепіння неба, вслухаючись у безнастанний заспокійливий шум хвиль та насолоджуючись напрочуд ніжними пахощами трави. А ще дуже дивно було, скотившись у якусь улоговинку, за мить, розплющивши очі, бачити себе на вершині гори посеред острова, звідки він міг, ніби Робінзон Крузо, дивитися вниз на поля і ліси. Хотілося б, ясна річ, посидіти так хоч кілька хвилин, але Ренсом не встигав і озирнутись, як гори й доли розгладжувалися і цілий острів ставав пласким, наче млинець.

Врешті-решт він дістався до лісу. Тут росли якісь кущі заввишки з аґрусові, які кольором нагадували морські анемони, а над підліском височіли дивні дерева; схожі на труби сірі і фіалкові стовбури закінчувалися розлогими і густими кронами, забарвленими переважно у помаранчеве, срібне та блакитне. Триматися на ногах тут було легше, адже він міг тепер опиратися на дерева. У лісі стояв