Сол Беллоу - Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу

і кілька дужих чоловіків, що підходили до них, зазнали невдачі. Атож, вони не склали іспиту, не змогли зрушити з місця Гуммата з його плечима, схожими на два валуни, з бурцями, мов у зубатки, з утиканим шпичаками лобом. Після того, як кілька охочих облишили спроби під улюлюкання та глузливі окрики глядачів, уперед виступив чолов’яга в червоній фесці та в піжонських цератових штанцях. Цей сміливець, що збирався підняти Гуммата, ішов швидко, вимахуючи руками. Підступивши впритул до бога, він простерся перед ним ниць – це був перший вияв поклоніння, який я в той день побачив. Потім чолов’яга зайшов до статуї ззаду і просунув голову їй під руку. Коротка шорстка щетина блищала навколо його круглого обличчя. Він випростав ноги, намацуючи чутливими ступнями найзручнішу позицію й тупцяючи в пилюці. Потім обтер долоні об коліна і міцно вхопився за Гуммата, тримаючи його за руку і внизу між ногами. Його очі вирячились і засльозилися від неймовірної напруги, але він таки відірвав важкого Гуммата від землі. Від його рота, роззявленого так широко, аж щелепи вперлися в ключиці, напнулися – туго, наче шпиці у велосипедному колесі, – сухожилки, а стегенні м’язи здулися вузлами в паху, випнувшись під брудними цератовими штанцями. Це був справжній молодець, і я дивився на нього захопленим поглядом. Він належав до мого типу. Він не розгубився перед важезним ідолом, а сміливо обхопив його руками, відхилився назад і підняв його на межі своїх сил.

– Добре, добре, – сказав я. – А тепер включай задні м’язи.

А що всі, крім Дафу, гучними криками підбадьорювали сміливця, то я теж підхопився на ноги й заволав:

– Держи його, держи! Ти його вже підняв! Ти його понесеш! У тебе стане сили! Ану штовхай його, штовхай уперед! Давай, давай! Ура, він уже пішов! Він зробить своє діло! О Господи, поможи цьому хлопцеві! Який молодець! Оце чоловік – таких я люблю. Іди, іди! Вище його підіймай, вище! Отак! Пішов, пішов! От він і впорався, слава Богу!

Та раптом я усвідомив, що не своїм голосом репетую, і знову сів поруч із царем, дивуючись, чого це мене так розібрало.

Звитяжець нахилив Гуммата на себе, підставив під нього плече й переніс гірського бога на відстань футів із двадцять, а тоді поставив його там, де вже стояли й інші. Обернувшись, силач подивився на Мумму, яка залишилася сама-одна. Вона була навіть більша, ніж Гуммат. Під оплески та вітальні вигуки здоровило окинув поглядом богиню, яка вже чекала його. Вона була дуже товста, щоб не сказати бридка, ця небожителька жіночої статі. Варірі зробили її дуже громіздкою, і кремез, що підступав до неї, здавалося, відчув страх. Не те щоб вона забороняла йому спробувати дати їй раду. Ні, попри свою потворність, Мумма видавалася цілком терпимою, навіть безтурботною, як і більшість богів. Одначе від неї віяло впевненістю, що жоден смертний з місця її не зрушить. Публіка підохочувала хлопця, усі посхоплювались на ноги; стояв навіть Хорко та люди, які були з ним у ложі, в затінку під парасолем, наче в тіні від велетенської прив’ялої троянди. Запнутий у тісний червоний халат, царський дядько випростав уперед повну руку й показував на Мумму пальцем – на величезну дерев’яну самовдоволену Мумму, чиї коліна трохи зігнулися під вагою цицьок та живота, аж їй довелось упертися долонями в стегна, щоб утриматися на ногах. Але руки вона мала витончені й гарні – такі руки іноді бувають у гладких жінок. Вона стояла й чекала чоловіка, який відірве її від землі й понесе.

– Ти зможеш, хлопче, зможеш! – закричав і я. Потім, звертаючись до царя, запитав: – Як його звуть?

– Силача? О, це Туромбо.

– В чому річ? Він не певен, що зможе її підняти?

– Авжеж, йому вочевидь бракує віри в свої сили. Щороку він переносить Гуммата, але з Муммою в нього нічого не виходить.

– О, в нього має вийти!

– Боюся, що ні, – сказав цар своєю дивною, співучою, носовою африканською англійською мовою. Його товсті пухлі губи були червоніші, ніж у будь-кого з одноплемінців. Тому його рот дужче впадав у вічі, ніж це звичайно буває. – Цей чоловік, як бачите, дуже сильний, і він справді молодець, як ви, здається, гукнули. Та, переносячи Гуммата, він виснажився, і так буває щороку. Річ у тім, що Гуммата треба перенести першим, бо інакше він не дозволить хмарам пройти над горами.

Гладке обличчя доброзичливої Мумми сяяло в сонячному промінні. Її дерев’яні коси скидалися на гніздо лелеки – верхні кільця були ширші, ніж нижні. Непоказна, самовдоволена, дуркувата, терпляча, вона ніби запрошувала Туромбо чи когось іншого випробувати на ній свою силу.

– Ви знаєте, що з ним діється? – сказав я цареві. – Його гнітить пам’ять про минулі невдачі – авжеж, колишні невдачі. Хто-хто, а я добре обізнаний з проблемою колишніх невдач. Чоловіче, я міг би чимало про це розповісти. Ось чому він такий невпевнений. Я знаю.

Туромбо, дужий, але невисокий кремез, мабуть, і справді потерпав від тривоги й непевності. В його очах, які сльозилися від напруги й мало не вискочили з орбіт, коли він підіймав Гуммата, тепер був вираз приреченості. Він уже змирився з поразкою, і те, як він водив очима, позираючи то на нас, то на публіку, підтверджувало це припущення. Повірте, мені було прикро й гидко бачити, як він вагається. Та ось Туромбо поглянув на царя і збив феску набакир, засвідчуючи свою відданість і ніби наперед перепрошуючи за свою невдачу. Він не плекав ілюзій щодо Мумми. І все ж таки хотів спробувати. Провівши по своїй щетині суглобами пальців, він повільно підступив до богині й по-діловому примірився до неї поглядом.

Шанолюбство, певне, відігравало незначну роль у житті Туромбо. А от у моїх грудях задзюркотів струмок – ні, навіть не струмок, а повновода, могутня ріка – ріка шанолюбних амбіцій і сміливих надій. Бо в цій ситуації я побачив свій шанс. Я знав, що зможу зробити те, чого не зробить Туромбо. Що мені боги! Мене аж морозом пройняло. Я твердо знав, що я здатний підняти Мумму, і в мені зануртували почуття, і я згорав від бажання вийти на арену й здійснити те, що задумав. Я палко прагнув показати, чого я вартий, я палахкотів, як той кущ, що його