Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

Ще кілька запитань, - теж із нульовим для детектива результатом. Той явно був незадоволений, але плекав надію не на Вікентія, оскільки, вже роздруковуючи протокол допиту, сказав:

-А я все-таки сподівався, що ви не займете … разом із донькою таку позицію. Тим більше, якщо у вас із Оксаною Костянтинівною, як ви самі кажете, неприязні стосунки.

-І ви хотіли, щоб я підбурив Тому дати показання на мати? Навіть, якби вона щось таке знала… Ви гадаєте, я б погодився на те, щоб вона потім усе життя ненавиділа себе за це? Мені немає діла ані до Оксани, ані до вашого розслідування, вибачте вже. Я – батько, я керуюся інтересами дитини. Що іще ви від мене хочете почути? – Він казав це звичним спокійним тоном, але блакитні очі, здавалося, стали крижаними. – То що, усе на сьогодні? Повісточки нам відмітьте, будь ласка.

-Навіщо? – здивувався детектив.

-Як це? Мені – для суду, Томі – для школи, вона ж уроки пропустила через вас…

За кілька хвилин батько та донька вже були на вулиці. Тома шумно та із полегшенням зітхнула.

-Так, це неприємно, я знаю, - сказав батько. – Але цього було не уникнути. Більше вони до нас, гадаю, чіплятися не будуть. До тебе – точно.

-Та … я боялася, що, коли ти там залишився… Щоб вони й тебе не «закрили».

-Я до усього цього точно стосунку не маю, нічого вони тут не зроблять. Ходімо до машини… - «Фіскер» було припарковано за кількасот метрів.

-А далі що?

-Зараз Ніку наберу… Вона вже там мала звільнитися. А в тебе ж сьогодні тренування немає, так? І до школи вже не підеш. – Вікентій знав, що, якщо вже була нагода, пропустити уроки Тома не відмовиться, а от до секції, якби цього дня були заняття, захотіла б піти. – А вона сьогодні знову до фабрики цієї майбутньої поїде, щось там потрібно уточнити. Та документи повинні привезти, вона перезніме та мені скине. А ти ж хотіла подивитися, так?

-Якщо ви мене візьмете з собою…

-Ви поїдете вдвох, - уточнив Вікентій. – В мене тут ще справи… Тож, зараз телефоную, та домовляємось, де та коли зустрінемось…

Із Нікою вони зустрілися біля одного з супермаркетів, ближче до виїзду з міста, оскільки вона мала їхати до вже майже свого нового цеху. Зрозуміло було, що угода з його купівлі відбудеться майже точно, а оскільки час втрачати не хотілося, - там була призначена зустріч зі спеціалістами, які мали визначити, де та яке обладнання розмістити, як підключити… А вже звідти Ніка мала їхати до  Юрка, домовлятися щодо розробки програмного забезпечення. У зустрічі мав брати участь і Сергій Тугарінов.

-Ну, як? – спитав Вікентій, коли вони стояли поряд біля машин. Тома просто пересіла на переднє сидіння «Ауді», щоб дати можливість татові спокійно поговорити із дружиною. Незважаючи на те, що казала у вічі, у деяких речах дівчинка проявляла дивну тактовність.

-Здається, перша зустріч пройшла добре. Михайло Михайлович – добрий доктор, - посміхнулася Ніка. – Як психіатрові й належить, навиворіт вивертає. Розмовляє натяками, але дає зрозуміти, що … знає, якого висновку від нього чекають. Але … це вимотує.

-Розумію. Але це необхідно… Ну, нічого, будеш справою своєю лікуватися! – посміхнувся чоловік. – Я ж знаю…

-Він так і сказав. Докладно розпитував, сказав, що … наскільки здраво людина мислить, видно якраз по тому, які рішення ухвалює щодо справ. Та … теж порадив ні в якому разі не припиняти.

-От бачиш, я – не психіатр, а те ж саме кажу! – Вікентій лише розсміявся. – Ну, добре, не буду вас затримувати, я ж знаю, що тобі пошвидше хочеться! Тільки про документи не забудь, я продивлюся… Звісно, коли біля комп’ютера буду.

-Добре, я перешлю. Ну, бувай! – Ніка сіла за кермо та рушила. А Вікентій перед тим, як їхати далі, дістав з кишені айфон та набрав номер Павла Людовенка.

-Привіт.

-О, а я хотів тебе набрати, - несподівано відповів той.

-Ну, так слухай. Ці НАБУшники сьогодні нас із Томою на допит викликали. Хотіли дізнатися, чи вона нічого такого вдома не чула. Та в мене теж…

-І що?

-Ну, а що могло бути? З Томою – шістдесят третя. А я нічого не можу розповісти, навіть, якби й хотів… Ми з Оксаною такі речі точно вже не обговорювали.

Він почув, як зітхнув із полегшенням приятель та колега.

-От покидьки… Розумієш, вони на Оксану через родину й тиснуть. А … чоловік пішов на угоду зі слідством, - повідомив Людовенко. – Подробиць ми, звісно, не знаємо. Але ти розумієш, що…

-Йому запропонували Оксану «здати». Й він, напевно, погодився. Теж мені, чоловік… - Вікентій ладен був би сплюнути, якби не знаходився зараз серед людей. – І … що ви будете робити? – Перспективи справи матері були важливі, звісно, для Томи.

-Поки що не знаємо, що саме він розповів. Але … знає він багато. Будемо думати…

-Добре, мені ще до Шевченківського треба їхати, ухвалу забрати… Тримай мене у курсі, наскільки зможеш, добре?

-Звичайно.

Вікентій тихо вилаявся, сідаючи за кермо.  Вчинок нового чоловіка Оксани був для нього подвійною зрадою.  Тим більше, вони-то разом не випадково … як опинився колись із Оксаною він сам… Не те, щоб доля колишньої дружини дуже його турбувала, але такий вчинок не викликав нічого, окрім огиди. Тим більше, той не міг не знати, що становище дружини гірше від його власного. Але зараз потрібно було відкласти це усе на далеку полицю. Власні справи не могли чекати, точніше, вони вже змушені були зачекати через тих же детективів. На яких він теж був злий. Тиснути на ув’язнену жінку через її родину, через чоловіка та дитину одночасно, - це вже ницість… А він був зайнятий зараз, окрім звичайної роботи, захистом Ніки, та розумів, що іще й на війну із бюро не вистачить ані часу, ані сил.