Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Але після того, як він,— пише вона,— кладе набік скрипку і сходить зі сцени, він для людства не більше, а може, ще менше, ніж добрий сон..." Подобається вам така мова? А далі вона питає мене: звідки я знаю, що її лист до мого сина не є відповіддю на його лист до неї? А може, це не перший і не єдиний лист? Різниця тільки в тому, каже вона, що всі листи від мого сина до неї попадають безпосередньо до її рук, тоді як її листи до мого мусять, видно, пройти певну цензуру... Якщо так, пише вона, то може мене запевнити, що вона всі сили зосередить і робитиме все можливе, щоб віднині й надалі її листи досягали м,ети і щоб ніяких чудес з ними не траплялося... "Я це робитиму,— пише вона,— не так тому, що мені конче потрібно листуватися з вашим сином, як тому, щоб довести вам, що я, хоч і бессарабська дівчина, як ви кажете, а все-таки доведу, що ваш батьківський деспотизм, викликаний надмірною любов'ю до сина, не такий страшний, як здається, і все на світі має межу". Ну, що ви скажете на таке зухвальство? Ні, послухайте, що вона пише далі! "Запевняю вас,— пише вона,— що коли б почувала до вашого сина те, що він почуває до мене, ми б вам довели, що обоє не журимось і все було б "ол райт". Подобається вам таке?

Не буду довго розводитись, любий друже. Я відповів їй на цього листа, а вона знову відповіла мені, і між нами почалося листування. Я писав їй, а вона мені. Кінчилося тим, що ми з нею заприятелювали. Заприятелювали настільки, що, коли вона приїхала до Лондона на концерт — концерт був спільний у неї разом з моїм сином,— ми навколішки плазували перед нею, я й моя дружина, насилу вблагали її, щоб вона прийшла до нас із візитом. Чого не зроблять батьки для дитини? А якщо ми ставатимемо на перешкоді — хіба буде краще? Коли йдеться про кохання, нічого не вдієш!

З того часу дівчина стала вхожа до нас і так полюбилася всім, що ми вважали б себе щасливими, якби сватання відбулося, і нехай цьому буде край. Але ж до краю ще далеко. Не хочуть ні вона, ні він. Теперішні діти! По-простому побалакати з ними не можна. Це ж тобі не звичайні парубок і дівчина. Це ж таки дві зірки на світі. Багато таких зірок немає. Поговорити з ними з приводу шлюбу — боже спаси! Чого вам більше. Слово "наречені" навіть згадувати не можна. Треба трохи заждати, що вдієш? Але моя дружина, дай боже їй здоров'я, хвилюється: "Хотілося б,— каже вона,— дожити хоч якої-небудь втіхи..." Я їй на це відповідаю: "Не поспішай, не спізнишся..." А сам почуваю, що мені теж хотілося б не так тієї втіхи,— я ж не баба,— хоч з другого боку, а чому й ні? Мене мучить інша річ, не знаю, чи зможу вам як слід пояснити: мій син, розумієте, артист і великий артист, а до того ще зовсім дитина, безневинне ягня, а любов його зростає з кожним днем. А вона дівчина занадто вже гарна, занадто розумна і занадто спритна — все що занадто, як то кажуть, то не здорово... Тепер вони гасають обоє по Лондону. Боронь боже, не пішки, а в мотокарі, в автомобілі, значиться, і купують, купують, купують! Що їм гроші? Щастя, що я поблизу й не дозволяю. Інакше вони б розтринькали тисячі! Це вони лаштуються в дорогу. Можливо, що ми, бог дасть, незабаром поїдемо всі до Америки. Вони туди ангажовані на цілий сезон і, хвалити бога, на таких умовах, які ми можемо побажати всім нашим друзям, нехай тільки господь бог дасть обом здоров'я і щастя, як досі, і багато років довгого життя, а ми щоб це все бачили і мали втіху від них, бо вони обоє тепер для нас рідні. Вона в нас, можете мені повірити, як рідна дитина, а може, ще любіша. Хоч, правду кажучи, вона зі мною ще не зовсім помирилася. Певно, ніяк не забуде мого першого листа... Я ставлюсь до неї, як то кажуть, з усією прихильністю, а вона на мене скоса дивиться. її дратує, що я багато говорю про гроші. Вона вважає мене за скнару. Діти всі дурні. Вони не розуміють, що це все для їхнього ж добробуту. їй здається, що для мене нема нічого дорожчого за гроші. Сама вона, звичайно, цього не каже мені одверто. їй здається, що вона мене добре знає... Ми частенько гиркаємося. Я сміюся з цього, а син журиться, і це мені неприємно... Але все, мабуть, з часом перемелеться. Всі діти такі. Вони вважають, що на світі нема нічого гіршого за батьків. Але мені здається, що я багато зайвого наплів вам. Уже й паперу не вистачає. Трохи погомонів, полегшало на душі. Іншому, звичайно, я б цього всього не написав, але вам довіряю, бо ви нікому не розкажете і все залишиться між нами.

Бувайте ж здорові, робіть добрий бізнес і пишіть мені часто добрі листи так, як тільки ви один умієте.

Ваш старий друг Меїр Стельмах

Головне забув: моя дружина просить передати вам її привіт, а мій син усе допитується, чи ви ще граєте на скрипці.

Меїр Стельмах

Розділ 37

ШОЛОМ-МЕЇР МУРАВЧИК — РОЗІ СПІВАК

Моїй любій і шановній приятельці Розі Співак, хай довго живе. У чім річ, чого ви ставитесь до мене, як чужа, і не хочете навіть відповідати на всі мої листи. Чим я завинив? Мені здається — навпаки, за все, що я через вас пережив, ви повинні не так мені віддячити. Якби не я, ви б і досі були в Щупака, бий його сила божа; він же не хотів мені заплатити все, що мені належить, через вас, бо каже, що в усьому винний я: якби, каже, не я, ви б не знали про Ембріх і він би не опинився на слизькому. Він присягається, що через вас зовсім зубожів. Так пише він мені і проливає гіркі сльози. Ви ж знаєте, що я йому вірю, як шолудивому собаці, але коли він так присягається, чорти його батька знають, можя, справді в нього тепер немає ні медальйона, ні діамантових каблучок, та й золотий годинник продав... І все через вас, бо покладав на вас великі надії і — йолоп такий — забрав собі в голову, що з часом здихається своїх жінок та засліпить вам очі своїми діамантами й тоді буде все гаразд. А тут його спіткала така невдача, що він зовсім пошився в дурні. І знову каже, що я винен. Ті кілька копійок, які я одержав від вас, вистачило мені на один зуб, бо в мене нещастя: бідну сестру свою я перевіз до Америки, а сам хворів довгий час, мало не вмер, якби не ви з вашою невеличкою допомогою, я б уже був там, де навіть хрін не росте. Я вам дуже вдячний, але чому ви не зробили мені такої ласки і не відписали хоч кілька слів? Здається, я у вас не заслужив, щоб мені доводилося ганятись за вами, як собаці, з Парижа до Лондона, з Лондона до Парижа, а звідти до Антверпена, і щоб ви не хотіли мене прийняти. Бог тому свідок, що я завжди вам ставав у пригоді. Коли ви мені казали: Мурав-чик, іди! Я йшов. Муравчик, біжи! Я біг. Про перші часи я вже не кажу, але навіть коли ви вийшли з-під влади Щупака й збиралися до Італії — пам'ятаєте? — я ніколи не шкодував своїх сил, і коли треба було викинути з кімнати небораку, що хотів стрілятися, хто ризикував життям, як не Муравчик! А тепер ви зовсім забули, хто такий Муравчик, скільки разів я пробивався до вас і не міг пробитися — не пускають, хоч гвалт кричи! Я одного разу просидів у вашому салоні три години, чув, як ви розмовляли з якимсь французом, а потім мені сказали, що вас немає вдома. Мені потемніло в очах, і я ледве доплентався до дверей. Нещасний Шолом-Меїр, на що ти звівся! — сказав я сам собі. Коли людині пощастило, то хіба ж треба так заноситись високо? Де ваша обіцянка ніколи мене не залишити? Та ось, коли я поїхав за вами з Лондона на дачу, я побачив, як ви в автомобілі промчали з Стельмахо-вим парубком. Я скинув шапку, а ви удали, ніби не бачите мене. Я написав вам раз, і вдруге, і втретє, а ви не відповідаєте. Чому — не знаю. Тепер сподіваюсь, що ви мені відповісте, бо маю до вас невеличке діло, а саме: в однієї людини є пачка ваших листів, яку ця людина принесла мені. Цей чоловік вимагає гроші. Він каже, що знає, як ви тепер вбилися в пір'я, а що там є різні листи, то ви, мабуть, не дозволите, щоб з вашими листами носилися. Я йому сказав: "Знаєте що, дядьку? Ось я напишу їй листа". А він на це відповів: "Ще б пак, чого ж я вам морочу голову, мене цікавлять не балачки, а грошенята". Отже, прошу вас, моя люба, шановна Розо, щоб ви мені негайно написали листа, чи хочете ви назад одержати свої листи, і, якщо вони вам потрібні, напишіть, я з цим чоловіком побачусь, бог дасть, вкоськаю його. Пишіть мені на моє ім'я до директора паризького єврейського театру Ваксмана.

Скільки дати тому чоловікові? Я й сам не знаю, яку ціну він загне, дай йому боже стокрот болячок у спину. Від мене, вірного вашого слуги, який бажає вам успіху і щастя.

З пошаною

Шолом-Меїр Муравчик

Розділ 38

РОЗА СПІВАК — МАРЧЕЛЛІ ЕМБРІХ

Люба матусю Марчелло!

Цього разу я заберу у вас трохи більше часу, ніж завжди, бо я давно вже вам не писала і в мене скупчилось стільки новин, що не знаю, з чого почати. По-перше, я вже, як бачите, не в Парижі. Попрощалася з Парижем, попрощалася з "Гранд-Опера". Знову вільна пташка, знову циганка, знову блукаю у великім вільнім світі. І, як бачите з доданих газетних вирізок, гастролюю з найбільшим успіхом, та не сама, а вдвох з нашим колись уже відомим вундеркіндом, а тепер ще більшим віртуозом Стельмахом, з яким я вперше познайомилась на вашому концерті. На тому незабутньому концерті, що зробив переворот у всьому моєму житті. Ах! То цілий роман! Я його опишу вам по змозі коротко, бо, по-перше, не хочу забирати у вас багато часу, а по-друге, пишу цього листа на пароплаві, що везе мене до Америки. Післязавтра ми вже будемо в Америці.

"Ми" — це означає, що я їду не сама, а вдвох... Як я хотіла, як давно вже прагнула цього. Адже в цьому полягає моя перемога, мій тріумф. Ах! Як би я хотіла тепер обійняти вас, пригорнути до серця й розцілувати, дорога, люба матусю! Але ви, певно, гадаєте, що я сп'яніла? Так, я сп'яніла, матусю, сп'яніла, але не від кохання, ні. Назвіть меде циганкою, фантазеркою, авантюрницею, назвіть як хочете, але вислухайте до кінця, може, ви мене зрозумієте. Бо ви, тільки ви можете мене зрозуміти. Те, що я вам хочу розповісти, епізод з мого життя, з яким я вас досі не знайомила, бо в цьому епізоді ви відіграєте головну роль. І сталось це того чудового ранку на вашому ранковому концерті, якого я повік не забуду. То був найщасли-віший ранок мого життя, початок моєї кар'єри.

Приголомшена, розпалена, розгублена, зачарована ва* шим співом і його грою, я тоді разом з цілим морем людських голів була винесена з залу людським потоком і разом з великою частиною публіки залишилась біля дверей чекати на двох тодішніх героїв — на знамениту Марчеллу Ембріх і знаменитого Гришу Стельмаха.

Скільки тривало чекання — хвилину, годину чи день,— цього я не пам'ятаю, бо душа моя ширяла тоді в іншому світі, у світі небесного співу й неземної музики.