Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Літом він густо заростав бур'янами, і в них шаруділи десятки зелених та бурих ящірок. На дні яру ніколи не висихала вода. Кущі колючого терну, розростаючись з кожним роком, все густіше вкривали яр непроглядним зеленим покровом. Там звивали свої гнізда дрібні пташини. Там восени слобідські діти зривали спілий смачний терен.

Біля цього яру були розстріляні вороги, зрадники, шпигуни: піп Віталій, аптекар Лякін і Олександр Безсалий. Біднота схвалювала вирок трибуналу, а багачі обережно і боязко висловлювали своє невдоволення. Але там, де вони збиралися самі, їхньому обуренню не було меж. Якова називали вбивцею, бандитом. Його ненавиділи вони і боялись.

За всю ніч Яків ні на годину не стулив очей, а вранці наказав усім слобідським багатіям з'явитися до волосного комітету. Ця обставина дуже здивувала і збентежила їх. "Хто саме викликає? Навіщо викликає?" Вони збиралися групами, про щось радилися між собою. На обличчях у багатьох застиг неприхований страх, надзвичайне занепокоєння, розгубленість.

Деякі багачі навмисно одягли старе вбрання, щоб здаватися біднішими, а дехто з них навіть почепив собі на груди червоного банта. Збиралися вони в тому залі, де вчора вночі засідав ревтрибунал. Говорили пошепки, весь час позираючи на двері. У залі стояло кілька ослонів, але на них не могли розміститися всі присутні. Місця займали в першу чергу найбагатші. Та серед них не видно було Софії Ізарової. Невже її не викликали? Хтось із торговців, єхидно посміхаючись, сказав:

— То чорт, а не жінка. Німці з'явилися — вона з ними подружила. Гайдамацьке начальство у себе вдома приймала. Прийшли партизани — і тут у неї своя рука. Яків же Македон у полюбовниках її значиться.

— Вона думала заміж за нього виходити, та чомусь роздумала.

— Ой, чи роздумала?

— Бачиш, як воно клеїться! Нас затискує, а сам на Софію заздриться оком. Ласий шматок. Що й казати. Багачка.

— З добрим приданим. Вигідна наречена. І гроші у неї, і ліс, і земля.

— Все відберуть знову. Ці відберуть.

— Уже й так забрали немало,— обізвався Трохим Іванович з гіркотою в голосі.

— А тобі що, шкода сестриного багатства? Ти вже тепер за своїм добром наглядай.

— Та я наглядаю,— і він замовк, але розмова на цю тему не припинялась.

— Якщо він стане її чоловіком — хто ж візьме її добро? Такий молодець все до своїх рук прибере.

— Не піде він до буржуйки. Я знаю старого Македона, а син ще міцніший за батька буде. Горді вони обоє і багачів не люблять.

— Дивак ти! Хто ж від неї одмовиться? Софія, вона не тільки багата, вона й собою...

— Тихше! Ідуть...

Увійшли Яків Македон, його батько, Кузьма Сукачов, Метелик і ще якийсь нетутешній партизан у шинелі. Яків сів за стіл. Поруч розмістилися і його товариші. Стало тихо. Яків вийняв з кишені списаний аркушик паперу, поклав перед собою, розгладив зім'яті кінці долонею, глянув у зал. Не витримуючи його погляду, багачі ховалися один за одного, а ті, що почепили червоні банти, навпаки, намагалися бути на видноті.

— Всі з'явилися?

Кілька чоловік догідливо відповіло:

— Всі, Якове Андрійовичу!

— Не бачу Софії Ізарової,— сказав Яків і, звернувшись до розсильного, спитав: — Хіба її не повідомили?

— Як це так не повідомили? Сам до неї заходив. Передав наказ особисто.

Багачі насторожились. Усі чекали, що скаже Яків. Може, накладе стягнення або надішле до неї озброєних партизанів? "А що, як правда, ніби націляється він на її багатство, і Софія, знаючи про це, може його послухатися, а може й не послухатись. Адже вона жінка теж з характером. Коли б не натрапила тут коса на камінь". "Приголубила б його,— думали інші,— прибрала б до своїх рук. А стане багатим — не буде тоді нас утискувати. Господи, коли б Софія сама здогадалась, як би вона всім нам допомогла. Поговорити з нею треба, підказати їй цю думку".

"Ось не прийшла ж,— злісно втішалися інші, чекаючи, що з цього вийде.— Не боїться, певно, Якова. Та й чого їй боятися, коли вона знає, що і так він прийде до неї, а вже наодинці вони домовляться про все... Бач, у Якова очі втомлені, напевно, провів нічку непогано. Чортова молодиця, мабуть, не дала йому й подрімати".

— Надіслати партизанів! — наказав спокійним голосом Яків.— Привести її сюди під конвоєм!

— Єсть! — козирнув розсильний.— Ми її зараз доставимо. Але в цю хвилину розчинилися двері і до залу ввійшла

Софія. На ній каракулева шуба, фетрові боти, тепла, біла, мов сніг, пухова хустка. Цю хустку він пам'ятає з тих днів, коли Софія, будучи ще дівчиною, виходила до нього на побачення. Хустка дуже йому подобалась, і, знаючи це, Софія навмисно пов'язалася нею сьогодні, щоб нагадати про минулі дні незабутньої, щасливої юності, про незгасне кохання.

Яків Македон, як тільки глянув на неї, одразу зрозумів цей холодний, підступний намір буржуйки відродити в його серці минуле. А до минулого вороття нема й не буде ніколи. Суворо звівши брови, він сказав:

— Якщо вас викликають представники влади, ви мусите з'являтися точно, без запізнень, громадянко Ізарова.

Вона нічого не відповіла. Хтось із багачів запропонував їй своє місце.

Софія, вмостившись на ослоні, з неприхованою цікавістю і нахабством почала розглядати партизанів, але особливо уважно й зірко стежила вона за Яковом. Зараз їй нестерпно хотілося, щоб він швидше провів оці неприємні для неї збори, тоді можна було б підійти й запросити його до себе в гості. Вона ладна все простити йому: і оцю недружелюбну зустріч, і образливу холодність його зауваження, аби тільки він погодився прийти до неї хоч на годину.

"Ти не пошкодуєш,— здавалося, говорив її погляд.— Адже я знаю, ти мене любиш, любиш до цього часу. І, хоч ти викликав мене сюди, я розумію, інакше тобі діяти не можна. Це все ти робиш, щоб відвести очі, але ти мій... Рано чи пізно, а ти ¿тaнeш моїм чоловіком. Нікому тебе не віддам, ні перед ким не поступлюся. Якове, милий мій, хоч глянь на мене!"

Суворим залишалося обличчя Якова Македона. Він ні разу 0ільше не спинив свого погляду на ній, наче її тут і не було. Це ображало Софію, викликало в ній ще більше бажання саме сьогодні зустрітися з ним. Яків Македон підвівся за столом, і те, про що вій почав говорити, примусило всіх багачів насторожитись.

— Ми не приховуємо. Ми скажемо вам правду. Нам потрібні гроші, щоб обмундирувати партизанів. У багатьох із них немає чобіт, нема теплої одежі, нема білизни. Нам потрібні також гроші для бідних родин інвалідів, удів, сиріт, чиї батьки загинули на війні. Нам багато потрібно грошей, а їх у нас нема, отож ми й вирішили слобідську буржуазію, до якої ви маєте честь належати, обкласти контрибуцією. Для цього ми й викликали вас сюди.

Яків сів. Мертва тиша. Багачі тільки знизували плечима, і чомусь більшість із них дивилася на Софію. Адже вона серед них найбагатша. Вона перша повинна щось сказати. Але Софія мовчала. Незручну мовчанку порушив Яків Македон, викликавши першим по списку торговця.

Наперед боязко вийшов низенький чоловічок з таким великим і круглим животом, наче під жилеткою в нього було сховано великого гарбуза. Він посилено й догідливо кланявся, блискаючи лисиною, а його маленькі, немов сочевиця, зіниці, які ледь виднілися в заплилих жиром очах, розгублено бігали по суворих обличчях партизанів, даремно сподіваючись викликати у них жалість і співчуття до себе. Біла випещена рука, спираючись на срібний набалдашник ціпка, помітно тремтіла від хвилювання і страху.

— Сьогодні ви повинні внести три тисячі карбованців,— сказав Яків. Торговець навіть крякнув від несподіванки.

— Три тисячі...— здивовано підвів він тонкі безбарвні брови.— Де ж я візьму? Та в мене зроду ще таких грошей не було. Я маю нещасну крамничку... Ну, так уже і бути, якусь там сотню чи дві можу, на благо трудящих і революції, але три тисячі'... Це така сума... Ви, мабуть, жартуєте? — Обличчя торговця раптом розпливлося в найдобрішу посмішку, але загальна мовчанка партизанів, їх суворі погляди одразу ж переконали його, що з ним ніхто не збирається жартувати. Тоді він, прибравши страдницького вигляду, звернувся до Якова Македона:

— Ви ж мене знаєте, дорогий Якове Андрійовичу, хіба я буржуй? Та спитайте хоча б свого батька...

— Напиши йому три з половиною тисячі,— сказав старий Македон, недружелюбно дивлячись на торговця.— Він з бідних людей втридорога бере за ситець, сукно і всяку іншу мануфактуру. Заплатить. Став йому три тисячі з половиною.

Торговець, який не чекав такого повороту справи, закашлявся, витер пухлою рукою спітнілу лисину, висякався з присвистом і, блимаючи повіками, звернувся за співчуттям до багачів:

— Що це виходить, панове? Ви чули?—Але "панове", чекаючи такої самої долі, тільки кректали, сопіли, схиляли голови.— Якщо ми будемо виплачувати таку контрибуцію, я перший завтра ж закриваю крамницю.

— Він міг би і всі чотири заплатити,— додав партизан, одягнений в шинель.

Торговець поспішив дати свою згоду на три тисячі і одій-шов убік.

З натовпу почувся чийсь насмішкуватий голос:

— Просять покорно...

А Трохим Безсалий стиха додав:

— Наступивши на горло.

Другим викликали чоловіка років сорока п'яти. Високий, чорнобородий, з яструбиним носом і бистрими очима, що сиділи глибоко в орбітах, він сміливо вийшов наперед. Густі брови і гарячковий блиск зіниць надавали йому розбійницького вигляду. Він був у слободі власником рибних крамниць. Не чекаючи, поки Яків оголосить суму контрибуції, він з готовністю заявив:

— Три тисячі даю через дві години.

— Не поспішайте,— зупинив його Яків,— подивимося, скільки належить. А належить з вас... десять тисяч.

— Скільки ти сказав? — блиснув очима риботорговець, удаючи з себе глухуватого. Він навіть приклав долоню до вуха. Яків повторив уже голосніше належну суму контрибуції. Торговец бив себе в груди, клявся, що в нього не знайдеться таких грошей, що коли б навіть продав він свої крамниці, то і тоді не виручити йому такої суми. Він згодний дати три тисячі — не більше.

— Значить, ви відмовляєтесь? — спитав Яків.

— Голубе мій, Якове Андрійовичу, Христом-богом клянусь, святою євангелією... Я б з дорогою душею для своїх людей постарався, але ж немає в мене стільки грошей. Своїм здоров'ям, здоров'ям моїх дітей клянусь — нема.

— Станьте сюди,— повів Яків рукою ліворуч, і риботорговець боязко спитав:

— А навіщо ж мені туди ставати? Я не хочу туди.