Віталій Масловський - З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський

братовбивчої війни: 1) інспірації гітлерівців, що задовольняло їх антисловянську й антиєврейську політику; 2) шовіністична програма інтегральних націоналістів, здатних тільки вбивствами досягати своїх політичних цілей; 3) антагонізм українсько-польський міжвоєнного періоду, розігрітий до божевілля.

Чому, власне, на Волині розпочалася ця братовбивча війна? Автор справедливо пояснює, що розташування тут значних радянських і польських партизанських загонів і з'єднань давали підставу українським націоналістам для порахунків з польським населенням. І не тільки з польським.

З цим можна в основному погодитись.

В Центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається «виїмок» (уривок) з бандерівського наказу «г.п.». Що означає це «г.п.» — невідомо. Наведемо той «виїмок» повністю:

А ось як цей «наказ» виглядав на практиці:

Як бачимо, такі вбивства і спустошення проводились лише кількома групами оунівських бандитів протягом кількох тижнів в досить вузькій зоні їх запланованих дій. Аналогічні криваві акції проводились в усіх районах Східної Галичини. Так втілювався в життя вище зазначений наказ проводу ОУН — бандерівців.

Якою була «українсько-польська війна»

Це не була війна. Війною її називають вчорашні і нинішні бандерівці, а особливо націоналістичні автори, що пишуть про це страхітливе явище. Це було жорстоке і підле братовбивство. Про нього ще можуть сьогодні розповісти старші люди на Волині і в Галичині. Однак, звернемось ще до кількох документів.

У попередніх підрозділах ми зазначали, що винищення польського населення відбувалося організовано, за спеціальнім планом. Якщо на Волині такий план виконувався низовими формуваннями ОУН-УПА переважно невдало, бо цьому перешкоджали радянські і польські партизани, а польські села постійно тримали стан самооборони, чи покидали домівки і переселялись у міста, то в Східній Галичині бандерівці діяли безоглядно, систематично і безкарно, тероризували село за селом і тотально винищували польське населення. В Галичині розпал масового вбивства припав на весну 1944 року, коли вже Червона Армія стояла на підступах до Західної України. Характерно тут і те, що протипольськими акціями тут в основному займалися вже натреновані на вбивствах місцеві боївки, підсилені каральними групами служби безпеки ОУН та спеціальними підрозділами УПА. Бандерівці в цій справі бездоганно переймали досвід гітлерівських каральних служб.

Наведемо кілька прикладів:

Ось ще один досить характерний документ (із донесень УПА):

Донесення від 12 травня 1944 р.

Подібних «донесень» безліч. І таких боївок було чимало.

В 1990 р. у м. Вроцлаві (Польща) зусиллями місцевої громадськості утворилося товариство жертв українських націоналістів — «Місія примирення і покаяння». У вересні того ж року товариство звернулось із відкритим листом до депутатів сейму і сенаторів Польщі. Автори листа, як повідомляла газета «Кур'єр варшавскі» від 24 вересня, у спокійному, але рішучому тоні висловили протест проти прийнятої в серпні 1990 р. постанові сенату Польської Республіка що засуджує акцію «Вісла», яку в 1947 р. провело Військо Польськєе в південно-східній Польщі. Нагадаємо, що тоді за три місяці з цієї території було виселено близько 150 тисяч українців. В ході операції «Вісла», як відзначається в постанові сенату, було застосовано звичайний для тоталітарних систем принцип колективної відповідальності. Автори листа застерігали сейм про неповторення помилки, яку допустив сенат. Чому?

«Кур'єр варшавські» пише з цього приводу, що нові польсько-німецькі відносини будувалися шляхом визнання і засудження гітлерівських злочинів, спроб відшкодувати збитки жертвам. Дедалі голосніше говорять про сталінські злочини. А про людиноненависницькі злочини українських націоналістів у роки Другої світової війни і безпосередньо після її завершення — ані слова. «Змова мовчання» триває.

Голова «Місії примирення і покаяння» Тадеуш Свобода в інтерв'ю газеті «Кур'єр варшавскі» сказав, що дружнє сусідство можна побудувати тільки на правді і справедливості. Адже все ще жива пам'ять про сотні тисяч людей, по-звірячому закатованих українськими націоналістами при пасивній, а часто активній підтримці греко-католицької церкви. В роки війни керівництво підпільної Польщі багато разів зверталося до сповідуваних цією церквою принципів віри, але безрезультатно: Це викликало вжиття оборонних, антитерористичних заходів з боку Армії Крайової та інших формувань, що, звичайно, збільшило страждання населення Волині та Східної Галичини.

У своєму відкритому листі до парламенту Польщі Товариство нагадало, що в колишніх східних воєводствах було вбито близько 500 тисяч поляків, а також євреїв і українців, які відмовлялися співробітничати із злочинцями. «Чекаємо заяву на парламентському й урядовому рівнях, — говориться в листі, — яка ясно і недвозначно визначила б злочини, вчинені українськими націоналістами, як геноцид, а їхні формування фашистського гатунку — як злочинні організації, особливо ОУН, УПА, батальйон «Нахтігаль», українське ЕСЕС вахманшафт, українське хільфполіцай, шуцман ландестдінст. До злочинів геноциду не застосовний строк давності. Ми посилаємося тут на закон, який наказує переслідувати і судити цих злочинців».

І далі:

Чи знає Верховна Рада України про таку заяву поляків? Чи відають про це ті шанувальники бандерівщини і Донцова в Галичині, які на всі кольори розфарбовують минулу діяльність ОУН-УПА, приховуючи їх криваву сутність?

По-різному трактують цю так звану «українсько-польську війну» численні націоналістичні автори. Так, О. Субтельний називає її «українсько-польською різаниною». 336 Він, зокрема, зазначає, що «безвідносно до того, як мала закінчитися війна, українські інтегральні націоналісти були сповнені рішучості вигнати поляків (багато з яких були поселенцями міжвоєнного періоду) з теріторій, де українці становили більшість. У свою чергу польська підпільна націоналістична армія — Армія Крайова (АК) не менш рішуче прагнула зберегти контроль над землями, що раніше входили до складу Польської держави…» 337 Автор при цьому зауважує, що «особливо трагічним було те, що найбільше від цього страждало цивільне населення. За польськими джерелами, на Волині за 1943–1944 рр. українці (читай: українські інтегральні націоналісти — В. М.), й насамперед загони СБ, вирізали 60–80 тис. польських чоловіків, жінок і дітей. Українці ж стверджують, що різанина їхнього народу розпочалася раніше, у 1942 р., коли поляки знищили кілька тисяч українських селян у переважно польських районах Холмщини… Так чи інакше очевидно, що як українські, так і польські збройні загони брали участь у поголовній бойні, котра стала кривавим апогеєм ненависті між двома народами, яка поглиблювалася від покоління до покоління». 338

Субтельний, на жаль, не вказує, що опріч Волині такі людські і матеріальні жертви були значно більшими в Східній Галичині, де та різанина набрала особливо кривавого і безкарного характеру.

Інший націоналістичний автор, В. Косик, безсоромно захищає українських різунів, намагаючись довести їх «правоту». «Винищення українців, — зазначає він, — почалося з 1942 року на територіях, що межували з етнографічною польською територією (Грубешів, Холм, Володава та інші райони на захід від річок Буг і