Денис Володимирович Журавльов - Україна та Росія. Як брати горщики побили

у банку в Єлисаветграді. 1899 року повернувся до Києва, де викладав історію в гімназіях, співпрацював у журналі «Київська старовина», був членом «Наукового товариства ім. Шевченка» у Львові, членом Історичного товариства Нестора — Літописця та секретарем Українського наукового товариства в Києві. Створив кілька праць з історії Лівобережної України другої половини XVII–XVIII століть. Особливим зацікавленням Якова Шульгина була Коліївщина.

Помітний слід в українській історії залишили і двоє синів Якова Шульгина — Олександр та Володимир. Обидва пішли шляхом батька, взявши активну участь в українському русі. Олександр теж став істориком і публіцистом, громадським і політичним діячем, дипломатом часів української революції 1917–1921 років. Закіничив історико — філологічний факультет Петербурзького університету, викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Був одним з активних діячів українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Центрального комітету Української радикально — демократичної партії (з 1917 року — Української партії соціалістів — федералістів, УПСФ). За часів української революції був членом Центральної ради та Генерального секретаріату, з липня 1917 до січня 1918 — генеральний секретар міжнаціональних справ. На цій посаді Олександр Шульгин сприяв порозумінню серед народів колишньої імперії, був ініціатором З'їзду народів Росії в Києві. Брав участь у підписанні 1918 року Брестського миру з Німеччиною та іншими країнами Четверного союзу, за гетьманування Павла Скоропадського був послом Української держави до Болгарії, згодом очолював делегацію УНР на Паризькій мирній конференції, брав участь у роботі Ліги Націй. У 1929–1939 роках був очильником Головної Української еміграційної ради. На еміграції Олександр Шульгин не забував і про науку — він став засновником і головою Українського академічного товариства в Парижі, а також віце — президентом Міжнародної вільної академії наук у Парижі. Наукова діяльність сина дослідника Коліївщини була пов'язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії, але він є також автором цілої низки публіцистичних праць, присвячених історії українського національного руху. їхні назви говорять самі за себе — «Політика» (1917), «Україна і червоний кошмар» (1927; фр. мовою), «Україна проти Москви» (1935; фр. мовою), «Без території» (1934), «Державність чи Гайдамаччина» (1934).

Володимир Шульгин (1894–1918) не встиг стати видатним істориком чи політиком (хоча був активним діячем Української студентської громади). Просто не встиг, адже бувши студентом, узяв участь у трагічному бою під Кругами, де й загинув, не менш переконливо за батька і брата засвідчивши вірність своїм переконанням.

Проте «українські» Шульгини мали достатньо дивних, як могло б видатися на перший погляд, родичів. Мова йде про Віталія Яковича та його сина Василя Віталійовича Шульїїних, найзапекліших борців проти українофільства й сепаратизму в Києві другої половини XIX — початку XX століття.

Віталій Якович Шульгін (1822–1878) за освітою також був істориком, гарним лектором, автором непоганих підручників з російської історії, в котрих чільну увагу приділяв історичним особам та розвитку культури, професором Київського університету, а також редактором заснованої ним щоденної літературної і політичної газети — «Киевлянин», яка мала різко шовіністичний, антиукраїнський напрям, бо в ній Віталій Шульгін з колосальною впертістю пропагував фактично одну—єдину думку: «Південно — Західний край російський, російський, російський!»

Його син Василь Шульгін (1878–1976) — став відомим на всю Росію політичним і державним діячем, публіцистом. 1900 року закінчив юридичний факультет Київського університету. Юрист за фахом, Василь Шульгін обирався до складу Третьої і Четвертої Державної думи від Волинської губернії (бо володів маєтками на Волині), а протягом 1911–1919 років (з перервами) видавав «Киевлянина» (а в 1918 року — подібного ж спрямування газету «Россия»). 2 (15) березня 1917 року Василь Шульгін разом з Олександром Гучковим прийняв зречення останнього російського царя Миколи II. У період гетьманату Скоропадського жив у Києві, увійшовши до складу «Київського національного центру», який виступав проти влади гетьмана П. Скоропадського, за відновлення «єдиної і неподільної Росії». Згодом Шульгін тісно співробітничав з генералами А. Денікіним і П. Врангелем, разом з військами останнього 1920 року емігрував. З 1920 мешкав у Югославії, Франції, Польщі. Василеві Шульгіну не можна відмовити в особистій відвазі — мало того, що він безліч разів важив життям підчас громадянської війни, в 1925–1926 роках він нелегально відвідав СРСР з фальшивим паспортом, побувавши в Ленінграді, Москві й Києві (написав 1927 року спогади про цю поїздку— «Три столицы»). 1945 року Василь Шульгін був заарештований радянськими спецслужбами, вивезений до Москви і засуджений до тюремного ув'язнення (був змушений каятись, «визнавати помилки»). Після звільнення 1956 року жив у Володимирі, де й помер, маючи 98 років. Василь Шульгін відомий перш за все як автор антиукраїнських і антиєврейських книжок, зокрема: «Что нам в них не нравится. Об антисемитизме в России», «Украинствующие и мы», а також цікавих, хоч і вельми тенденційних мемуарів «Дни», «Годы. Воспоминания бывшего члена Государственной Думы» та «1920–й год»[3]

Звісно, дуже спокусливо назвати «українських Шульгиних» героями, а «російських» — зрадниками (чи навпаки — залежно від політичних поглядів). Проте наважимося стверджувати, що тут усе не так просто: наявність глибоких ідейних розбіжностей серед етнічних українців, схоже, свідчить про те, що українська нація наприкінці XIX століття перебувала в процесі становлення, формування, активними учасниками котрого по — своєму були і перші, і другі Шульгини — Шульгіни. Адже саме посилення гонінь на український рух 1907–1917 роках значною мірою сприяло тому, що українським діячам доводилось робити вибір — з ким вони. Члени київського «Клубу російських націоналістів» оголосили себе «богданівцями», а своїх супротивників — українофілів — «мазепинцями». За сприяння Столипіна «богданцівці» добилися рішення думського комітету про заборону викладати українською мовою в школах (1909 рік). Сам прем'єр — реформатор 1910 року видав циркуляр від 20 січня, згідно з котрим в імперії заборонялося реєструвати будь — які видавництва, товариства, засновані «інородцями», зокрема українські та єврейські. Фактично це означало… визнання українців неросіянами! Українці як політична нація (представлена передовсім інтелігенцією) стрімко переставали сприйматись як лояльні громадяни імперії, тому на них сипалося чимраз більше заборон.

Значною мірою дії влади та поліції були спровоковані діяльністю російських правих кіл, зокрема виданнями цензора українських книжок, лікаря за професією Сергія Щоголєва, котрий активно займався