Іван Керницький - Король стрільців

П о е т   (допив молоко). То що за дівчина?

М о л о д е ц ь к и й   (трохи збентежений). Хто?.. Ота мала? Ах, це… Анничка!

П о е т.   Ага, Анничка…

М о л о д е ц ь к и й.   Еге ж, Анничка. Моя… підручна сила. Місцева гуцулочка. Помагає мені в молочарні вже другий сезон. Дуже моторне дівча.

П о е т.   Бачу, бачу.

М о л о д е ц ь к и й.   Вона, бачиш, така, трохи засмілива до мене, правда? Це тому, що я, так би мовити, зацікавився ближче її долею… Ну, виводжу її в люди. От, під зиму, вишлю її на 6-місячний курс до господарської школи. Бо, знаєш, шкода дівчини, щоб змарнувалась… Вона має таку вроджену інтелігенцію.

П о е т   (в задумі). Так, так.

М о л о д е ц ь к и й.   І взагалі, наші селяни дуже здібні і талановиті!

П о е т.   Слухай, Славку, я мушу цього року видати свою книжку!

М о л о д е ц ь к и й.   Будь ласка, будь ласка. А чи ж я тобі бороню?

П о е т   (потрясає Молодецьким). Чуєш? Мушу! Це для мене — бути або не бути. Я хочу зазначити перед світом, що живу, що творю, що не пліснію. Я мушу дати про себе знати, мушу відізватися до людей, але як відізвуся, коли маю зв’язані руки?

М о л о д е ц ь к и й.   Так, так… Щось як той Прометей, прикований до скелі.

П о е т.   Слухай, Славку, я мушу конче роздобути, хоч би з-під землі, трохи грошей на видання збірки поезій. Буду каміння товкти на дорозі, піду ялиці в ліс спускати, піду на цегельню, в тартак… ну, де хочеш. Бачиш — у Львові мені не повезло. Я прийшов сюди, до тебе, до старого шкільного друга. Цілий тиждень бив пішки ногами зі Львова в гори… Слухай, може, ти щось порадиш? Тут ніби, курорт; літнище, з’їжджаються всякі люди з грішми; може так, може сяк, може якраз щось вдасться. Може б, я так черешні продавав, може, в якому пансіоні треба кельнера, знаєш, мені — що-небудь, щоб тільки заробити бодай на друк і папір…

М о л о д е ц ь к и й   (побачив когось у дверях)… Важаннячко, пане директоре, слуга понижений!..

Б а с   (входить). Дай Боже, Дай Боже! Маґістер! Мені — оранжаду! Дайте мені оранжаду (бігає довкола столика). Герр Ґот, молоко, кисле молоко мені дайте до лиха! Ах, ті наші українці то так надаються до інтересу, як віл до карети. Лазить то, як муха в мазі.

М о л о д е ц ь к и й   (увихається за прилавком). Прошу дуже, пане директоре, прошу дуже.

Б а с   (п’є прихапцем). Герр Ґот, маґістер, що то є? Я вас просив — сметану, а ви мені тичете кисле молоко?.. Ну, нехай вже буде та оранжада (п’є). Закрутіть там радіо, до лиха, нехай так не верещить. Маґістер! Кліщик! Кліщик! Був тут цей зварійований Кліщик?

М о л о д е ц ь к и й.   Досі не було, пане директоре.

Б а с.   Як то — не було? Що то значить — не було? Мав бути, мусить бути. Я не знаю, чи він дістав цю телеграму, чи не дістав, приїде той правий лучник, чи не приїде, ну, я нічого не знаю!

М о л о д е ц ь к и й.    Я також не знаю, пане директоре. Нічого мені не відомо.

Б а с.   Герр Ґот, маґістер, як то — нічого не знаєте? І ви себе називаєте культурною людиною XX століття? Ви не знаєте, що за два тижні наша дружина розіграє вирішні змагання за мистецтво? Ви не знаєте, що я в тій цілі спровадив зі Львова нового правого лучника? Маґістер — це скандал! (п’є). Маґістер, прошу вас, пустіть радіо, до лиха, нехай грає. Ну, що я плачу за цю оранжаду?

М о л о д е ц ь к и й   (вклоняючись). Кисле молочко, пане директоре.

Б а с.   Молочко, молочко!.. Ну, певно: я прошу вас — сметанку, а ви мені пхаєте молоко… Ах, ті наші українці!.. Ну, дай Боже, дай Боже!.. І де той Кліщик, де той Кліщик до лиха?.. (вибігає).

М о л о д е ц ь к и й   (вслід за ним). Важаннячко, пане директоре, шана, поклін… Ух! А то варіят!.. Прибіжить, наробить крику і летить кудись, як бомба. Але позатим, — добрий хлоп і добре дає торгувати.

П о е т.   Слухай, Славку, я ще раз прошу тебе: поможи, рятуй мене!

М о л о д е ц ь к и й.   Ну, що ж я тобі пораджу, кажи сам? Ти гадаєш, що воно так легко найти посаду? От, бачиш: якщо б ти вмів трохи кóпати, то інша справа…

П о е т.   Що — кóпати?

М о л о д е ц ь к и й.   Як то що? М’яч, футбол!

П о е т   (махає нетерпляче рукою). Е!..

М о л о д е ц ь к и й.   Мой, мой, то не таке дуже «е». Саме трапляється тобі нагода. Бачиш — той Бас є директором української фабрики батогів, а водночас — головою спортового клюбу «Хуртовина». Його фабрика — це притулок для всіх футболістів, боксерів, наколесників і подібної братії. Хлопи цілими днями нічого не роблять, а гроші беруть.

П о е т.   Ну, але я не є ні боксер, ні футболіст…

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, а може б, ти так попробував трохи… кóпати? Або хоч їздити на колесі?

П о е т.   Ех, дай мені спокій!

М о л о д е ц ь к и й.   Я собі пригадую, що колись, в п’ятій гімназійній, ти досить добре грав на воротах?

П о е т.   Я? На воротах?.. Сниться тобі щось…

М о л о д е ц ь к и й   (подразнений). Мені ніколи нічого не сниться, бо я зовсім тверезо дивлюся на світ. Не живу в країні фантазій і не літаю Бояном віщим попід облаками, так, як ти. Мой, з тим фантом далеко не заїдеш. Сьогодні життя важке, «треба бути твердим і впертим», як свиня, треба ліктями протискатися крізь нього. Ти дивись на мене: маю закінчені правничі студії, дали мені звання маґістра, але я на все це начхав. Я волю щось конкретне. Прошу — маю свою молочарню. Волію продавати бринзу, як бити бринзу за 200 злотих в місяць, на якійсь паршивій посаді. Але то треба закотити рукави і працювати. Я знаю, що це дуже щипає за серце, як ти напишеш, наприклад: «Піду каміння лупати, буду ялиці рубати»… Але спробуй до цього взятися!

П о е т.   А що