Віктор Васильович Савченко - Павло Скоропадський — останній гетьман України

війну з більшовиками, козацькими тілами прикрилися від більшовиків кордони України на сході. 25 травня 1918-го на далеких просторах Сибіру, Уралу та Поволжя почалося антибільшовицьке повстання Чехословацького корпусу (цей корпус до березня 1918-го базувався в Україні, а потім був спрямований більшовиками на Далекий Схід, для депортації через три океани до Європи). Завдяки повстанню чехословаків у Поволжі утворилася республіка «Комуч» (республіка Комітету Установчих зборів), метою якої стала ліквідація влади Леніна. Чехословацький корпус, «Комуч», як і Добровольча армія, орієнтувався на Антанту… але й це не бентежило гетьмана, що він сам активно шукав контакти з новими політичними силами. Ці сили послабляли більшовиків і надавали гетьманові більше ваги у східноєвропейській політиці Німеччини.

Генерал Гренер писав: «Антанта дуже намагається відрізати нас від районів між Чорним і Каспійським морями. Якщо чехословаки візьмуть Царицин, де у владі дотепер більшовики, то виникне небезпека, що донські козаки, які в цей момент перебувають на боці Німеччини, потраплять під вплив Антанти…»

6 червня 1918 року гетьман почув «…сильний шум і дзенькіт від розбитих стекол у вікнах моєї спальні, зі стелі посипалася штукатурка… вибухи почали повторюватися зі страшенною силою і перейшли у якийсь ріп». Слуга гетьмана перелякався, що почався переворот або замах на гетьмана. Він заголосив, що «…кидають бомби у нижній поверх, і сюди зараз потраплять»…

Михайло Булгаков, що у листопаді—грудні 1918-го служив у армії Скоропадського, описав цю ж саму подію так: «…прокотився по Місту страшний і лиховісний звук. Він був нечуваного тембру — і не гармата і не грім, — але настільки сильний, що багато кватирок відчинилися самі собою, і всі шибки здригнулися. Потім звук повторився, пройшов знову по всьому верхньому Місту… Городяни прокинулись, і на вулицях почалося сум’яття. Розрослося воно миттєво, тому що побігли з верхнього Міста — Печерська роздерті, закривавлені люди з виттям і вереском. А звук пройшов і втретє, і так, що почали з громом обвалюватись у печерських будинках щибки, і ґрунт хитнувся під ногами. Багато хто бачив отут жінок, що бігли у самих сорочках і кричали страшними голосами. Незабаром довідалися, звідки прийшов звук. Він з’явився із Лисої Гори за Містом, над самим Дніпром, де містилися гігантські склади снарядів і пороху. На Лисій Горі стався вибух».

І Булгаков, і Скоропадський описали вибухи військових складів на Лисій горі у київському районі «Звіринець», під час яких загинуло більше ніж 200 людей (за завищеними даними — до 1000 людей), з них кілька німецьких солдатів, понад 8 тисяч людей залишилося без даху над головою. Після вибухів уся площа «Звіринця» перетворилася на суцільну пожежу. Значну частину міста, що прилягала до «Звіринця», було знесено, а в центрі міста полопалося скло у більшості будинків. Вибухи були такої сили, що снаряди, підняті ними у повітря, полетіли через весь Київ і засипали Печерськ і Поділ. Перелякані кияни бігали вулицями у пошуках безпечних місць. Київ завмирав від страшних чуток про вибухи отруйних газів, що зберігались у балонах на Лисій горі. П’ять днів Київ жив у жаху, очікуючи потоку отруйних газів із Лисої гори на центр міста.

Гетьманська Рада міністрів ухвалила асигнувати велику суму на користь потерпілих. Імператор Німеччини Вільгельм Другий вислав гетьману телеграму співчуття, а загиблих німецьких солдатів і мешканців «Звіринця» урочисто поховали за державний кошт.

Офіційною версією причин вибухів була диверсія агентів Антанти, що намагалися перешкодити німцям скористатися величезним військовим майном для потреб війни на Західному фронті. На французьких шпигунів натякала українська преса. Агенти Антанти активно працювали в Україні, намагаючись будь-якими силами перешкодити поповненню німецьких продовольчих запасів за рахунок України. Ставки в останніх боях війни у Франції були дійсно високі… Але німці, хоч і зробили розслідування, результати його зберегли у таємниці. Цілком можливо, що організаторами вибухів були більшовики (або інші радикальні підпільні угруповання лівих есерів, боротьбистів, анархістів).

Вибухи у Києві збіглися у часі з початком потужного селянського повстання проти гетьманського режиму і окупантів на півдні Київської губернії, у районах вільних козаків. Це повстання цілий місяць загрожувало Києву, і в місті постійно чулися фантастичні чутки про штурм столиці селянською армією.

Через тиждень після вибухів на Лисій горі сталася величезна пожежа на Подолі (район Києва), під час якої більше ніж 6 тисяч киян залишилися без житла. А ще через два тижні стався грандіозний вибух військових складів у Одесі, що супроводжувався численними жертвами. В Одесі вибухом було знесено цілий район Ближніх Млинів і 4 тисячі людей втратили дах над головою.

Із 6 червня 1918-го мешканці Києва втратили відчуття захищеності і спокою, яке прийшло до них у травні 1918-го. Ворожість селянських мас до гетьманської влади породжувало у киян відчуття тимчасовості та слабкості режиму Скоропадського.

Гетьман як маятник знову гойднувся «вправо» і дозволив проведення Монархічного з’їзду у Києві (делегати зі всіх кінців Росії). Делегати закликали до відновлення російської монархії та провели богослужіння за загиблими Романовими у Софійському соборі, а потім організували демонстрацію, що пройшла центром Києва, співаючи «Боже, царя храни». Під час демонстрації лунали гасла як проти незалежності України, так і проти самого гетьмана. Гетьман наказав розслідувати справу «монархічних виступів» і притягти до відповідальності офіцерів, які виступали на маніфестації. Але нікого не було покарано…

А 24 липня 1918 року в маленькій церкві палацу гетьмана було проведено панахиду по безневинно вбитому Миколі II для вузького кола гетьманського оточення. У зв’язку з цим цікава інформація про те, що генерал граф фон Альвенслебен (ад’ютант німецького кайзера Вільгельма II), київський губернський провідник дворянства Федір Безак та генерал князь Долгоруков твердили про те, що чутки про вбивство імператора були помилкові і німці готують операцію, щоб урятувати Миколу Другого та його родину. Альвенслебен, Безак та Долгоруков не з’явилися на панахиді, але згодом Альвенслебен визнав, що намічуваний план не вдався й імператор дійсно загинув.

16 липня 1918 року генерал Гренер надіслав секретного листа до Берліна генерал-полковнику Отто фон Мархталеру, що проливає світло на «червневі» проблеми гетьманату: «Уряд гетьмана, і особливо сам гетьман, перебувають повністю у німецькому фарватері й намагаються вирішити численні проблеми, що виникли у зв’язку з державотворенням. Політичне й економічне відділення від Росії набагато сутужніше, ніж уявляють українські шовіністи…

Питання про відділення української церкви від російської, про яке мріють українські шовіністи,