В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

начебто комара відганяє. — Примхи в тебе справді зоряні. І де цей паскудний Галушка?! Галушко!!! — гаркає він у розкрите вікно. — Ну, годі вже дутися, я голодний! — і, знову обертаючись до мене, продовжує розмову — Гонщик, кажеш?! От добре! Зараз ми подивимося, який ти гонщик. Я буду їсти й пити, а ти будеш гнати.

— Перепрошую, я дійсно гонщик, але більшою мірою спортивний, ганяюся за призами. Може, вам доводилося чути про Омелька Бекона? Це я.

— На чому ганяєшся?

— На скутері.

— Ну й дивина! Мої хлопці обженуть тебе за дві секунди хоч на скутері, хоч на есмінці, хоч на мітлі й призів не зажадають. А все тому, що я їм накажу.

Сперечатися, як я зрозумів, було марно.

І подальше спілкування з полковником ще більше впевнило мене в цій думці. Схилити його до себе можна було лише хитрістю. Однак виявилося, що він сам є втілення хитрості й розуму. Та, власне, інакше й бути не могло — полковник! Він був єдиновладним хазяїном на планеті. У ньому зосереджувалася влада військова й цивільна; він був і воєначальник, і суддя, і правитель; він безмежно, безвідповідально розпоряджався на своїй території. Правда, право життя й смерті було за законом надано гетьманові галактики, але нерідко полковники порушували це право й навіть страчували самовільно злочинців. Хто смів скаржитися на полковника? Оточені численним збройним почтом, являлися вони перед народом — і міста, і села схилялися, поважаючи їхні військові доблесті й тріпочучи перед їхньою владою.

Був у полковника вірний ординарець Галушка — відданий як собака. Його походження справді мало безпосередній стосунок до раси заслінних чохловиків, однак через існування в даної раси закону відбраковування за генетичними відхиленнями, він був мутантом, покидьком суспільства і, власне, був приречений на голодну й холодну смерть. Йому пощастило. Полковник, який на той час був ще в чині поручика, підібрав його крихітним на планеті Тристагон, сп’яну прийнявши за дорослого собаку. Потім розкумекав через тиждень, але не прогнав, залишив при собі.

Галушка був вічно босий, нечесаний, з немитими руками й такими пазурами, що земні хижаки могли б йому позаздрити. Якщо траплялося бути війні, він завжди снував як полковницька тінь, незмінно тягаючи на плечі станковий лазерний кулемет; у мирний час спав, як тварина, згорнувшись у клубок на підлозі біля порога полковницької каюти, і готував полковникові їсти. Він користувався привілеєм безкарно говорити полковникові гіркі істини, суперечити й навіть грубіянити як рівному.

У цю ніч, забуваючись у хмільному маренні з першими півнями, полковник нагадав Галушці про його генетичну неповноцінність і змусив замовчати. Галушка блиснув очима й замовчав, але коли полковник заснув мертвим сном, узяв та й притяг зі складу величезного контейнера. Заслонивши вхідний люк у каюту полковника, він сів за комп’ютер і взявся складати вірші про життєву несправедливість; причому через те, що перебував у кают-компанії на одинці, дозволив собі поетизувати вголос.

— Недурно читає людина! — сказав полковник, продираючи очі від сну. — Однак дуже демократичний настрій у неї. Буде розумно припинити шкідливу тенденцію, чия б вона не була.

Але припинити не вдалося. Полковник поголився, умився, одягся і надовго відволікся у пошуках своєї табельної зброї — нема її. Нема! Він до дверей — глухо. Якийсь дурень заслонив вихід контейнером: стулки люка роз’їжджаються на різні боки, а вийти неможливо, нікуди йти.

От саме в цей час мені й поталанило в якості гостя з’явитися в кают-компанії: потрапив, як то кажуть, під гарячу руку. Утім, нічого непоправного не сталося, ми таки з полковником знайшли спільну мову, та ж усе-таки мені довелося пройти через іспит приниженням — препоганий осад. Але він людина військова, мислить своїми стандартами, його вже не переробити в цьому житті, треба приймати таким, який він є.

Приймаю.

Але все нанівець. Розумію, що довго не протримаюся. Підшикуватися під полковника — значить цілком перешикуватися, назавжди забути своє «я». Ніяких напівзаходів він не приймає. Якщо вже п’є — то горілку, якщо вже курить — то обов’язково набиває люльку самосадом, якщо вже їсть — то такі страви, що розумніше буде попросити його віддати осавулові команду «Розстріляти». Я й сам без люльки жити не можу, але ж набиваю її тютюном із сигарет «Політ», а не вбивчим самосадом; можу випити альтаїрського лікеру, але не горілки ж, зрештою; та й шлунок у мене нормальний, не занадто розбещений делікатесами, але вживати в їжу так званий «здоровий борщ», рецепт якого є ровесником Січового Козацтва і який на замовлення полковника на моїх очах готує Галушка, — понад мої сили!

З принесеної клітки ним він дістає зовсім дорослого дракона завбільшки з пристойного коропа і ще живого очищає своїми пазурами, без допомоги ножа знімає лушпайки. З невимовним задоволенням полковник спостерігає за операцією і періодично крякає: «Славно, Галушко! Як вовк управляєшся! Добрі нігті! Так його! По-похідному…»

Ну що я можу протиставити полковникові?! Свою бридливість до живої крові?! Нерозумно! Господи!

Галушка тим часом, очистивши дракона, кладе його у велику мідну каструлю, вливає туди ПЛЯШКУ ОЦТУ (!!!), додає жменю чорного перцю, солі, кілька цибулин, щільно накриває каструлю кришкою і ставить на плиту.

— Не здумай витяжку включити, нехай усе буде природно, — каже полковник.

Поки це зілля сичить, кипить і вариться, Галушка стоїть мовчки біля вікна й жадібно ковтає ротом свіже повітря. Я, сидячи в кріслі напроти полковника, змушений нюхати це вариво, так би мовити, у всій його концентрованій вроді.

— Чудесний буде борщ! — каже полковник, принюхуючись до пари, що вилітає тонким струменем з-під кришки.

— Кращого зварити не зуміємо, — підтакує Галушка.

— І не треба! Чи доста там солі?

А тобі хочеться солоного після пиятики?

— Що за пиятика! Так, злість прогнав склянкою-другою-третьою; проклята Христя в усьому винувата, набридла! Так і лізе в очі, так і лізе, хамка!

— Плюнь. Не рівня вона тобі. Ти хто? Ти — полковник, у тебе тільки на одному погоні аж цілих три зірки, а коли на двох, то й узагалі шість. А вона? Тьху! Плюнь.

— Та плював