Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Не знаю, як витримаю ніч у камері.

Томасу стало неймовірно тоскно. В голові виникла шалена думка вкрасти у Ньюта ключі та влаштувати дівчині втечу, але він відкинув цю ідею як безглузду. Тереза не мала вибору й мусила зціпити зуби і терпіти. Він зазирнув їй в очі.

— Принаймні не буде суцільної пітьми. Віднині, здається, ми приречені двадцять чотири години на добу жити в сутінках.

— Ага… — Тереза подивилася на Домівку, потім знову перевела погляд на Томаса. — Я сильна дівчина, впораюся.

Думка про те, що доведеться залишити її тут, завдавала жахливого болю, та вибору не було.

— Я постараюся вмовити їх звільнити тебе завтра.

Тереза усміхнулася, і від її усмішки Томасу трохи полегшало.

— Це обіцянка?

— Обіцянка. А як стане самотньо, зможеш за допомогою своїх… фокусів, — Томас постукав себе правою рукою по скроні, — поговорити зі мною. Я спробую відповісти.

Він уже не противився її вторгненню в мозок і навіть хотів цього, сподіваючись, що колись збагне, як їй відповідати, щоб вони могли вести діалог.

«Скоро ти навчишся», — подумки відповіла Тереза.

— Сподіваюся.

Він стояв і не хотів іти. Зовсім.

— Іди вже, — сказала Тереза. — Не хочу, щоб твоя страшна смерть була на моїй совісті.

— Гаразд, — силувано посміхнувся Томас. — Побачимося завтра.

Він швидко розвернувся, побоюючись, що знову передумає, і пішов геть. Звернувши за ріг, Томас попрямував до головного входу в Домівку, куди саме заходили двоє запізнілих глейдерів: Ньют підганяв їх, як курчат, що пасуть задніх. Щойно Томас зайшов досередини, Ньют одразу ж зачинив двері.

За мить до того, як пролунало клацання замка, Томасу почулося жахливе виття гріверів, яке долинуло звідкись із глибин Лабіринту.

Почалася ніч.

Зазвичай більшість глейдерів ночували просто неба, тому, щоб усім розміститися в Домівці, довелося неабияк ущільнитися. Наглядачі розділили глейдерів на гурти і розподілили по кімнатах, забезпечивши ковдрами і подушками. Попри тісноту і плутанину, підготовка до сну відбувалася в напруженій тиші, наче ніхто не хотів привертати до себе увагу.

Коли глейдери розмістилися, Томас разом із Ньютом, Альбі й Мінхо опинився на другому поверсі, де вони могли закінчити розмову, розпочату біля Картосховища. Альбі та Ньют сиділи на єдиному ліжку в кімнаті, а Томас із Мінхо — на стільцях навпроти. Крім ліжка, з меблів тут були тільки стара шафа і маленький стіл, на якому стояла лампа — єдине джерело освітлення в кімнаті. Сіра імла зовні, здавалося, тиснула на вікно, віщуючи лихо.

— Ніколи ще не був такий близький до того, щоб послати все до біса, — сказав Ньют. — Начхати на все і поцілувати грівера на добраніч. Ніякого тобі постачання, Брама відчинена навстіж, чортове небо — і те сіре. Але здаватися не можна. Певен, ви це розумієте. Виродки, з чиєї провини ми тут опинилися, або хочуть нас просто знищити, або спонукати до дії. Хай там як, а доведеться поворушитися, щоб врятувати власні зади. Або не врятувати… Вже як вийде.

Томас мовчки кивнув. Він був цілком згоден з Ньютом, хоч і не знав, чим допомогти. Він сподівався, що, як доживе до ранку, вони разом з Терезою щось вигадають.

Хлопець подивився на Альбі, який мовчки сидів, втупившись у долівку, вочевидь, занурений у похмурі роздуми. На його змарнілому обличчі й раніше читалася депресія, а запалі очі свідчили про відчай. Мабуть, не просто так Переміна отримала свою назву, враховуючи те, які переміни відбулися з хлопцем.

— Альбі, — гукнув його Ньют. — Ти нічого не скажеш?

Альбі звів здивований погляд, наче для нього стало повною несподіванкою, що в кімнаті, крім нього, ще хтось є.

— Що? О! Так. Лацно. Але ж ви в курсі, щó відбувається вночі. І не факт, що іншим вдасться повторити те, що провернув наш клятий зелений супермен.

Томас, глянувши на Мінхо, ледь помітно закотив очі: йому вже набридло ставлення Альбі.

Якщо Мінхо в душі й був солідарний з Томасом, то вправно приховував свої почуття.

— Я підтримую Томаса і Ньюта. Час уже нам припинити скиглити й не шкодувати себе, — Мінхо потер долоні й випростався на стільці. — Завтра зранку ви, хлопці, зберете гнилоголових, які аналізуватимуть карти, а бігуни тим часом продовжать дослідження Лабіринту. Екіпіруємо їх по повній, щоб можна було залишитися там на кілька днів.

— Що?.. — стрепенувся Альбі. В його голосі нарешті проявилися емоції. — Як так — днів?

— А так. Тепер, коли Брама не зачиняється, навіщо квапитися назад? Залишимося там і подивимося, чи не відчиниться прохід, коли перемістяться стіни. Звісно, якщо вони ще переміщаються…

— Нізащо! — заперечив Альбі. — Тут, у Домівці, принаймні можна сховатися, а якщо вона впаде, залишиться варіант із Картосховищем і Буцегарнею. Дідько забирай, Мінхо, не можемо ж ми відіслати людей на вірну смерть! Хто на таке згодиться?

— Я, — відповів Мінхо. — А ще Томас.

Усі подивилися на Томаса. Він мовчки кивнув на знак згоди, хоч і був наляканий до смерті. Зрештою, дослідження Лабіринту — реально ретельне дослідження — було саме тим, про що він мріяв відтоді, як уперше про нього почув.

— Я теж піду, якщо треба, — несподівано озвався Ньют. Попри те, що Ньют жодного разу про це навіть не обмовився, його хвора нога постійно нагадувала Томасу про те, що з хлопцем у Лабіринті сталося щось жахливе. — І я впевнений що всі бігуни згодяться приєднатися до нас.

— А ти куди зі своєю ногою? — сумно всміхнувся Альбі.

Ньют спохмурнів і опустив очі.

— Ну, щось не хочеться мені просити глейдерів зробити таке, чого самому мені робити не до шмиги.

Альбі різко відкинувся на ліжку.

— Роби як знаєш.