Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

Лікар мав акуратну борідку, акуратні вусики, акуратну фризуру[162] та акуратне пенсне. Усе, як і личить справжньому лікарю.

Ми були одного з ним зросту, тому ні опускати, ні задирати голову ні в кого не було потреби.

Він зняв пенсне, протер його хусточкою і знову начепив на носа. А в повітрі вже розтікалася відраза, наче нечистоти в Полтві…

— Отже, вони знову перемогли.

Осміхнувся. Зіжмакав хустинку, а тоді розправив й акуратно вклав до кишені. Костюм у сіру смужку з тонкої шерсті був пошитий ідеально. Його швець знав свою справу досконало.

— Мене знову підловили на підпільному лікуванні. Як майстерно. Я майже повірив… А вони попереджали. Ще раз, казали, ще раз… Ну що ж… — розвів руками… — Вік живи… Юзику!

Той, звісно, з’явився на порозі моментально.

— Відпровадь цього… пана до виходу. Мені треба побути самому. Поки за мною не прийшли.

Я прочистив горло.

— Хвилиночку…

— Геть! — зірвався він.

Тепер осміхнувся я. Як приємно було взяти реванш! Тільки-от що на це сказав би Янек?

Звір мій клацнув зубами. Справді, коли ми кого слухали?

— Я не мав вибору. Тобто мав: прийти, подзвонити в той дзвіночок, постояти під хвірткою, знову подзвонити. Ви ж би не відкрили? З вікна хіба б глянули — і все. Ваша зарозумілість вас погубить. Але я — то байка[163]! Чому ви їй відмовили? — я вказав за вікно. Він подивився туди, а тоді на мене. Сіро-голубі очі здивовано кліпнули. — Ви хочете дочекатися її похорону, щоб на могилі проклинати цю вашу колегію? Тоді вже точно нічого не можна буде змінити.

Тепер здивування повисло над його головою, наче німб.

— Не ховайтеся від них. Відкрийте двері свого дому, запросіть їх на бридж, пригостіть шампаном… Внесіть у їхні ряди збентеження, перетягніть на свій бік найбільш затятих противників, зіграйте з ними у свою гру. Гарантій нема. Але інакше ви не даєте собі жодного шансу.

І розвернувшись на підборах, я рушив до дверей. Юзик дивився на мене, роззявивши рота.

— Стій!

— У мене нема часу. Я і так тут надовго затримався.

— Стій, кому кажу! Юзику!

— Не смішіть, пане лікарю! Ваш Юзик здатен впоратися хіба з дитиною!

— На одну хвилину, трясця!..

Уже минувши охоронця, я зупинився. Лікар підійшов, прискіпливо зміряв мене з голови до ніг, не повірив, але спитав:

— То ти справді за ліками приходив? Для свого друга?

— Ні, — я мотнув головою. І додав на мові наших з ним предків-русинів: — Для свого ворога.

І залишив його потопати у здивуванні, мов віллу в зелені…

…Усю дорогу до Академічної я перебував у іншому часі, з іншими людьми, на іншій мапі Європи. Я пробував уявити, якими вони були, ті люди, час і мапа.

Запах свіжої випічки з крамниці над Полтвою, що тепер текла у велетенській підземній трубі під площею Академічною, повернув мене до справ насущних.

Фігура Яна Непомука, покровителя роздоріж та мандрівників, мабуть, чатувала тут саме на мене — мандрівника, який опинився на роздоріжжі і не знає, куди звернути, бо куди б не звернув, ніде не буде йому щастя…

Я кивнув Святому Яну як давньому знайомому, оминув палацик Фредрів в оточенні буйної зелені, короткою Кам’яною[164] вуличкою вийшов на Панську і… ледве встиг відскочити з-перед упряжки коней, що круто завертала до брами будинку під номером сім, везучи за собою коляску з двома пасажирками.

Усе б нічого (у нас частенько люди і коні не можуть розминутися навіть на широких дорогах), але одна з пасажирок, розкішна пані зі страусовим пір’ям на голові і в бузкового кольору сукні з фуляру[165], привернула мою увагу тим, що з натхненним виглядом кричала щось німецькою мовою до своєї супутниці. Слів я не розібрав, але те, що то були не зовсім милозвучні слова, — зрозумів точно.

Її супутниця — дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, що сиділа, закутавшись у гранатовий плащ, теж, мабуть, це розуміла, але нічого не відповідала. Звикла?..

Я почекав, поки за ними зачинили ворота, і побачив, як зі сторони площі Цлової[166] ведуть арештанта. Закутий у кайданки по руках і ногах, у супроводі двох конвойних, він ледве сунув, клацаючи ланцюгами та мляво ухиляючись від гнилих овочів, якими намагалася поцілити в нього зграя дітисьок.

Арештант як арештант, зарослий, пелехатий, у брудному одязі і стертих черевиках. Ведуть, мабуть, до цюпи, і, мабуть, він того заслужив…

За два місяці, поки ми з ним не бачилися, він схуд і почорнів на обличчі, але усмішка була така ж крива і повна презирства. Якби мене не затримали тут коні з коляскою, я б його не побачив.

Я ще раз поглянув на будинок під номером сім і ще раз на арештанта.

Святий Ян Непомук був би зараз мною задоволений. Я вибрав дорогу, якою піду. Мандри завершилися. Одягли кайданки і приставили до мого звіра конвоїрів. І поки він не дійде до кінця вибраної